Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Геть.

Допоки ти в змозі стримувати мене. Точніше, у змозі стримувати себе...

— Геть, кажу! — крикнув Пилип.

Мовчання.

І потім, наче у відповідь, з-за лісу почулося виття вовків.

Не встиг характерник збагнути, що робить, як уже вив разом з ними — протяжно, голосно й розпачливо.

***

Яскрило й струменіло; тремтіло й перехоплювало; вистигло й розтануло. М'язи під спітнілою шкірою розпружилися, уривчастий подих уповільнився. Обоє гойдалися на невидимих тремтливих хвилях без жодного згуку, без жодного поруху.

Вона посміхалася та мружилася, він насолоджувався безцінною та швидкоплинною миттю всеохопного спокою, коли в голові вільно від думок, а тіло приємно зм'якло... Шкода, що ця мить спливає напрочуд швидко.

Орися стрепенулася, підвела голову, невимушеним рухом зібрала розтріпане волосся та потягнулася за склянкою води. Гнат, своєю чергою, потягнувся до її грудей — ніколи не втрачав такої нагоди — аж раптом до опочивальні без жодного попередження ввірвалася служниця.

— Пан приїхав! — писнула вона та прожогом кинулася геть.

Орися вилаялася, Гнат скотився з ліжка. Не марнуючи часу, покидав речі в опанчу, хутко перевірив, чи не забув чого, бо в поспіху міг випасти гаманець чи викотилася б фляга, згорнув усе в тугий клунок.

— Взуття.

Розпашіла Орися подала йому чоботи, накинула на себе шовковий халатик та розчахнула вікно.

— Мчи, — кинула вона. — Потім побачимося.

— Угу, — Гнат стрибнув геть.

Їхні зустрічі завжди минали спокійно, але колись така халепа мала трапитися — вони обоє це знали та все одно не були готовими. Класика трагедій, класика комедій, класика життя. Майстру Котляревському сподобалося б, подумав Гнат.

Шлях відступу він продумав заздалегідь: з вікна опочивальні вискочив на стріху їдальні, пробіг на зігнутих та пірнув з першого поверху у високі кущі самшиту. Почулася лайка, затим з кущів обережно вистромив голову сірий вовчисько із клунком у пащі, роззирнувся, пересвідчився у безпеці маневру та чкурнув до непомітної дірки-підкопи під парканом.

Чоловік Орисі мав повернутися завтра, але через бозна-які причини його плани змінилися. Гнат не переймався: Орися викрутиться, а її служниці триматимуть язики на припоні — не так через жіночу одностайність, як завдяки заохочувальним талярам на додаток до місячної платні.

Маєток стояв у заможному кварталі під Володимирською гіркою, тож тікати до води було недалечко. Якийсь приблудний собацюра побіг слідом із радісним гавкотом, але вовк не зважав на нього, і пес втратив цікавість. Перехожі траплялися рідко, проте Гнат щоразу чекав, коли вони пройдуть повз, бо величезний вовчисько з клунком у пащі неодмінно приверне увагу, і зайві чутки враз розлетяться околицями.

Київ сповивали перші сутінки. У супроводі тіней вовк непомітно дістався берега Дніпра до паростей очерету, після чого звідти виліз пом'ятий Гнат, пірнув у воду та заходився змивати кров, хутро і запах Орисі.

— От д-д-д-д-дідько, — процокотів зубами характерник. Початок червня видався прохолодним.

Він закрутив мокрого оселедця навколо вуха, розтерся опанчею, хутко вдягнувся, поправив шаблі за спиною. Холод застряг у нутрощах крижаними пагонами. От би назад, до теплого ліжка та ласкавої жінки!

Фляжка виявилася порожньою. Точно, він же пригощав Орисю...

— Срака, — констатував Гнат.

Добре, що у «Нічній Мавці» завжди знайдуться і випивка, і ліжко, і жінка. А ще, можливо, заробіток.

Далі від маєтків вечірня столиця вирувала життям: бруківкою стукотіли колеса екіпажів, перехожі квапилися у справах, ковзали по сіроманцю байдужими очима, декотрі затримували погляд на двох шаблях за спиною. Такий погляд завжди може слугувати чудовим приводом для бійки, але Гнатів бойовий настрій вивітрився.

Він уважно перевірив гаманець, клямри, кулі для піштоля — все на місці. Чого ж тоді на душі так мерзотно? Невже ця дурнувата втеча так подіяла на нього?

Відповідей не було, гидке відчуття не відпускало, а з ним і холод після вимушеного вечірнього купання.

— До сраки, — буркнув Гнат і пришвидшив крок.

«Nichna Mavka» мала чимало спокус (приміром, розкішний та незаконний гральний заклад у підвалі, що поночі збирав найзаможніших киян та гостей столиці), але найбільшою перевагою було те, що й відчиняли його ранньої години (на відміну від решти київських будинків розпусти). Ціни тут, звісно, високі, якщо не сказати — зависокі, але заклад того вартував, як і, власне, перелік його послуг. Перша кляса.

Характерник сьогодні виявився першим гостем. У залі було порожньо: певно, дівчата ще чепуряться нагорі, готуючись до вечора. Гнат умостився за шинквас на улюбленому стільці, добряче потертому сотнями різнокаліберних сідниць.

За шинкаря був якийсь носатий юнак із старанно прилизаним волоссям.

— Вітаю у «Нічній Мавці», — привітався він шанобливо. — Чого бажаєте цього чудового вечора?

Новенький. Справжні шинкарі так не розмовляють.

— До сраки чудовий вечір. Налий горілки.

Гната дратував цей жовторотик. Куди подівся старий знайомий Дмитро, якому навіть замовлення не потрібно було казати? Воно народжувалося самою лише силою думки, чисте й прохолодне.

— І не смій розбавляти, — додав характерник. — Зі мною цей трюк не працює.

— Авжеж, пане, — юнак з повагою глянув на його клямри та заходився відкорковувати нову пляшку.

— Де Дмитро? — спитав Гнат похмуро.

— На жаль, дядько Дмитро у лікарні, — відповів малий засмучено. — Піймав нещодавно кулю. На щастя, Бог уберіг, але найближчі місяці оклигуватиме.

Однією рукою хрестився, іншою — наливав.

— То ти його небіж?

— Ваша правда.

Зацокотіли високі підбори і поруч Гната всілася Лілея, худорлява білявка середніх літ. Цьогоріч її підвищили до бордель-маман, відколи попередниця сконала від передозування дурманами. Дехто вважав Лілею занадто кощавою та сухореброю, а Гнатові — одна з улюблениць.

— Перша чарка за рахунок закладу, — оголосила Лілея шинкарю та подарувала характернику найчарівнішу посмішку. — Як приємно вийти та побачити любого лицаря. Давно тебе тут не було, Гнате. Де мандрував?

— Вовчою стежкою. Твоє здоров'я, красуне, — Гнат підняв чарку та спритно перехилив її до горлянки.

Оковита пішла гарно, миттю прогріла нутрощі, проте паскудне відчуття не зникло. Мабуть, просто треба напитися. Це завжди допомагає.

— Чому такий похмурий, лицарю? — проспівала Лілея.

— Бо тебе рідко бачу.

Характерник спробував пригадати, скільки в нього залишилося грошей і чи вистачить на Лілею. Це завжди було непросте роздоріжжя: або відкласти на мрію, або насолодитися тут і зараз. Зазвичай Гнат обирав по черзі.

— Заходь частіше. Я постійно згадую твій широкий