Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Так і має бути? — пан Пузань дивився на товариша сполоханими очима. Його зіниці були надто розширені.

— Ага, — відповів характерник спокійно.

Пан Пузань порачкував до пана Довготелесого, прислухався до його грудей, знервовано писнув, перевірив пульс на шиї та зап'ястку.

— Він мертвий! — завищав пан Пузань. — Мертвий!

— Ви справді так вважаєте? — флегматично спитав Пилип.

— Я не ідіот! — той вихопив невеличкого піштоля. — Тут срібло...

Але зброя пурхнула у траву, а пан Пузань обіруч схопився за горло, немов надумав задушитися. Очі вибалушилися, з рота впереміж із хрипінням заюшила кров. Кілька секунд він ще намагався ковтнути повітря, натомість важко блюванув.

— Відвар з горілки, дурману, вовчих ягід та ще дечого, — пояснив Пилип. — Добре, що ви не занотовуєте рецепт, бо це справжнісінька отрута.

Окуляри злетіли кудись у траву. Пан Пузань відхаркнув темне блювотиння, спробував повзти, але розпластався у власній калюжі, прохрипів щось нерозбірливе кривавою піною та сконав, судомно стискаючи власну горлянку.

— Телепні, — підсумував Пилип.

Він обнишпорив їхні кишені, дістав гаманці та документи. У пана Пузаня біля подорожньої грамоти лежав дагеротип, з якого всміхалася кругла жінка і така сама кругленька дитина. Навіть цей йолоп мав родину...

Кров пана Довготелесого зблискувала у місячному сяйві, жевріла гостинним теплом. От навіщо той бовдур схопився за ножа? Обидва мали врізати дуба від отрути!

Певно, випив замало. Надалі слід розділяти порції, аби такого не повторилося. Пилип заплющив очі, затамував подих. Порахував до десяти. Не допомогло: кров сочилася обіцянкою амброзії, дражнила ніздрі, вабила, пробуджувала приємний присмак на язиці — ось я, поруч, торкнися мене, малесеньку краплиночку; нумо, зроби тільки крок, досить лише нахилитися та спробувати...

Характерник відвернувся, відійшов від мертвих, аби не чути запаху, і заходився ламати гілля на багаття з такою силою, аби заболіли руки та коліна. Прикликав зі спогадів обличчя Майї, її очі, брови, усмішку...

Полегшало. Коли затріскотіло полум'я, він усівся до небіжчиків спиною, дістав варган — і до лісової симфонії додався ще один мотив. Ватри та мелодії вистачить, аби його знайшли у дикій хащі.

Пилип грав довго, жодного разу не озирнувшись на тіла. Дим, музика та спогади про Майю забивали йому солодкий запах крові.

Нарешті почулися кроки. Пилип сховав варган, щойно Олекса Воропай вийшов із хащі та обтрусив рукав від павутиння. Прийшлий сіроманець оглянув тіла, почухав виголену макітру, рушив до багаття. Характерники потиснули руки.

— Чи не легше стріляти в потилиці? — спитав Олекса замість привітання. — Навіщо морочитися з цілою виставою?

— Не хочу бризок мозку, — відповів Пилип і передав знайдені документи.

— Слова романтика, а не вбивці, — Воропай забрав грамоти, побіжно кинув на них оком. — Чергові охочі придбати секрет перетворення на химородника?

— Вони ніколи не переведуться, — відказав Пилип. — Ці виявилися геть тупенькими.

— Чиїх будуть? — Олекса нахилився до світла та вчитався у кириличні закарлючки. — Смарагдова Орда, Московський улус. Щось останнім часом їх тут забагато...

— Хай приходять, — знизав плечима Пилип. — Я кожному влаштую ніч срібної клямри.

Воропай розреготався.

— Насправді мені подобається твоє штукарство, брате Варгане. Змушувати бовдурів накласти на себе руки — у цьому є певна іронія! Та жорстокість. Куля в череп — значно милосердніше.

— Я надаю перевагу стрілам, брате Джінджику, — Пилип був не в настрої для філософських теревенів.

— Так-так, заповзятий син степу, — Олекса знову роздивився тіла.

Вивчає, подумав Пилип. У такі миті він ненавидів Воропая і кляв себе за цю ненависть.

— Добра робота, — виснував нарешті Джінджик. — Ґазда буде задоволений.

Ґаздою звався осавула контррозвідників Немир Басюга. Брат Ґазда особисто віддавав накази Пилипу і саме він призначив брата Джінджика його куратором.

— То як ся маєш, Варгане? — спитав обережно Воро-пай. — Знаю, ти не любиш таких питань, і, повір, я також не в захваті, що мушу...

— Зі мною все гаразд, — Пилип махнув рукою. — Не переймайся, брате.

Олекса кивнув із помітним полегшенням.

— Допомогти з похованням?

Допомога не завадила б, але Пилип відмовився принципово.

— Як знаєш, — Воропай сховав документи мерців до наплічника. — Відпочивай. Нові накази надійдуть як зазвичай.

— Добре.

Олекса пішов було, але затримався наприкінці галявини.

— Слухай... Ми ж із тобою одного року прийому, чи не так?

— Так, — Пилип пригадав збори джур неподалік Мамаєвого дуба: ніби картина з чужого життя. — Пам'ятаю, як ти з Енеєм перед випробуванням двобій улаштував.

— Було, — посміхнувся Олекса. — Так і не здолали ми одне одного тоді. Скільки років минуло?

— У серпні буде сім.

— Холера! Час летить, — Воропай знову почухав макітру. — Слухай, брате... У мого давешнього цімбора є хатинка у Келечині... Може, поїдеш на кілька тижнів? Там природа тиха, гарна, спокійна: гори, смереки, водоспад Шипіт неподалік. Жінка у нього андрути пече та кіфлики смачнючі, з гливами чи морелями, все із власного саду... Словом, Закарпаття! Відпочинеш там, поїси, мо' кобіту собі знайдеш...

— Дякую, брате. Я подумаю, — відмовив Олефір.

Воропай старається щосили. Треба бути останнім покидьком, аби ненавидіти його, подумав Пилип.

Олекса кивнув, поправив наплічник і махнув рукою:

— Нехай Мамай допомагає, брате.

— Навзаєм.

Воропай зник у хащі. Пилип дістав з наплічника шматок хліба та взявся повільно жувати, вдивляючись у полум'я.

Минула година. Ватра згасла, хліб давно зник, варган лежав забутим, а сіроманець усе сидів, утупившись у попіл, немов у дзеркало. Аромат крові дурманив так, що навіть запах спаленого дерева не міг його перебити. Олефір спробував згадати Майю, проте її обличчя затремтіло та зникло. Він зціпив зуби і покликав натомість образ матері...

Годі мучитися, Пилипе! Ти хочеш пити. Ти знаєш, як воно смакує. Ти обожнюєш цей смак. Навіщо відмовляти собі? Навіщо заперечувати власну природу?

— Зникни.

Завжди одна й та сама розмова. Ми обидва знаємо, чим усе скінчиться. Хіба не легше завершити все одразу? Навіщо влаштовувати собі тортури? Ти ж не боягуз. Зазирни у власні очі, Пилипе. Зазирни рішуче, не відводячи погляду. Ти — воїн. Ми обидва воїни! Воїни-вовки, хижії звірі, в багряній імлі очі горять...

— Замовкни.

Так смішно, наказуєш мені... Ніби це подіє. Чи ти усвідомлюєш, що сперечаєшся сам із собою? Я не піду й