Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

То був дужий, але не огрядний, високий на зріст чоловік; у будинках, де жили прості смертні, йому завжди доводилось нагинатись, щоб не зачепити головою підвіски люстр; пальці його легко згинали золоті дукати, немов то були картонні кружальця, а між віллою Саліна і майстернею місцевого ювеліра пролягла витоптана стежка, по якій весь час носили туди-сюди ложки та виделки, які скручував під час трапези у нападі німого гніву чимось невдоволений князь. Проте княгиня Марія-Стелла, на своє нещастя, добре знала, що, коли треба, чоловікові пальці ставали напрочуд м’якими й ніжними; що ж до різноманітних мініатюрних гвинтиків, гаєчок, найтонших лінз від далекоглядних труб і телескопів, які стояли нагорі в князевій обсерваторії, то їм аніскілечки не загрожувало, що їх зіпсують необережним дотиком. Травневе сонце повільно схилялося надвечір, і його проміння немов позолотило рожеве обличчя та рудувату чуприну князя — його мати була німкенею, яка своєю холодною бундючністю нагонила жах на безтурботних придворних Королівства обох Сицилій тридцять років тому. Але якщо біла шкіра та світле волосся вигідно вирізняли князя з-поміж його смаглявих і чорнявих земляків, то домішка німецької крові була дуже недоречна для сицилійського аристократа за складних умов 1860 року. Владний темперамент, сувора вдача князя, а також природжений нахил до абстрактного мислення, стикаючись з легкодухістю палермського бомонду, виливались у деспотичні примхи, в постійні душевні конфлікти, в глибоку й неприховану зневагу до своїх друзів та родичів, які, на його думку, безвольно пливли за течією по виткому заболоченому річищі сицилійського прагматизму.

На відміну від своїх численних предків, а також, до речі, і нащадків, жоден з яких не вмів до ладу порахувати власні витрати й борги, він мав неабиякі математичні здібності, які він з великим загальновизнаним успіхом і з ще більшою особистою радістю застосовував у галузі астрономії. Математичний хист князя так тісно переплітався з його честолюбством, що він мало не був переконаний, ніби йому скоряються навіть небесні світила, тим більше, що зовні це саме так і здавалось. Він щиро вважав, що дві відкриті ним невеличкі планети Саліна та Свельто (названі так на честь родового маєтку та улюбленого лягавого пса) розносять по всьому небозводу гучну славу про князівський рід. У фресках салону князь завжди вбачав пророцтво і аж ніяк не лестощі догідливого маляра.

Успадкувавши від матері холодний інтелект і безмежне честолюбство, а від батька — чуттєвість і поверховість, бідолашний князь Фабріціо жив у вічному незадоволенні; хмурячись, мов Зевс, він байдуже, склавши руки, спостерігав, як убожіє і вироджується його древній рід, і навіть не намагався якось протистояти подіям.

Між молитвою й вечерею дон Фабріціо мав вільних півгодини, які завжди були для нього найприємнішою порою дня, і він наперед смакував цей хоч і сумнівний, але все-таки спокій.

Слідом за зраділим Бендіко князь спустився по сходинках, що вели до внутрішнього саду. Затиснутий з усіх боків мурами вілли, цей сад дуже скидався на кладовище. Схожість ще більше підсилювали рівнобіжні насипи, які, мов могилки якихсь вузькотілих велетнів, тяглися вздовж зрошувальних канавок. На червонуватому глинястому ґрунті в розкішному безладді буяла найрізноманітніша рослинність: квіти цвіли там, де їм хотілося, а миртовий живопліт розрісся так пишно, що вже не прикрашав алей, а скоріш перешкоджав ходити ними. В глибині саду мармурова Флора, вкрита жовто-чорними плямами моху, покірно виставляла свої столітні принади; обабіч, на двох невеличких лавах лежали, перекинуті і тріснуті, подушечки з такого ж, як і статуя, сірого мармуру. Золотистий кущ жовтої акації в одному з кутків дратував око своєю недоречною веселістю. Здавалося, у кожній грудці землі відчувалося прагнення краси, якому невдовзі через людські лінощі судилося розвіятися.

Задихаючись у своєму довічному ув’язненні, садок сповнював повітря терпким, густим плотським духом гнилизни, що нагадував запах рідини, яка виділяється з мощів деяких святих. Пряна гвоздика заглушала офіційний аромат троянд та масляну пахноту магнолій, що височіли по кутках. А в самій глибині дихала свіжістю м’ята, по-дитячому солодко зітхала акація, розливав свої кондитерські пахощі мирт. Здалеку, звідкись з-за мурів, у садок вливався альковний запах апельсинового цвіту.

То був садок для сліпих: зір весь час щось разило, але нюх зазнавав сильної, хоча й далеко невитонченої насолоди. Троянди різновиду «Поль Нейрон»[51], саджанці яких він сам придбав у Парижі, виродилися: потужні і мляві соки сицилійської землі спершу вселили у них снагу, а потім вичерпали її дощенту; пекельне липневе сонце випалило їх, і вони стали схожі радше на рожеву цвітну капусту; бридкі на вигляд, вони, однак, виділяли густі, майже непристойні пахощі, яких навряд чи сподівався від них французький садівник. Князь підніс одну квітку собі до носа, і йому здалося, ніби він нюхає тіло якоїсь балерини з Оперного театру. Бендіко, якому він теж підсунув під ніс квітку, відсмикнувся з огидою і поквапився на пошуки здоровіших запахів десь поміж гноєм і мертвими ящірками.

Ця повінь весняних пахощів раптом викликала в уяві князя низку неприємних асоціацій. «Зараз тут чудово, а ось місяць тому…»

Він з огидою скривився, пригадавши, який нудотний солодкавий сморід стояв над віллою в перші тижні квітня. Лише згодом дізнались, у чому річ: неподалік од вілли було знайдено труп молодого солдата з п’ятого стрілецького батальйону. Смертельно поранений у живіт під час боїв біля Сан-Лоренцо, він якимсь дивом доплівся аж до князівської садиби і помер у густій конюшині під старим лимонним деревом. Першим на нього наштовхнувся князівський наглядач Руссо — мертвий солдат лежав долілиць, увесь обліплений мурашвою. Його волосся злиплося від засохлої крові та блювотини, судорожно скорчені пальці вп’ялися в землю, з-під портупеї виглядали розірвані нутрощі. То було жахливе видовище. Повернувши солдата на спину, Руссо накрив йому лице червоною хусткою. Потім, узявши ломаку, спритно повпихав у живіт посинілі нутрощі і, весь час спльовуючи набік, застебнув на небіжчикові шинель, щоб прикрити рану її зеленими полами. Усе це робив він на диво вправно. «Бидло смердить навіть після смерті», — приказував він. То була єдина промова, виголошена над тілом покійного. Після того, як товариші солдата відвезли його на цвинтар (вони так незграбно тягли бідолаху до підводи, що з-під шинелі знову повилазили нутрощі), князева родина додала коротеньку «De profundis»[52] до звичайної вечірньої молитви, і в домі ніхто більше не згадував про загиблого: совість жінок була заспокоєна.

Здерши кілька кущиків моху