read-books.club » Фантастика » Ніж, якого не відпустиш 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

199
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ніж, якого не відпустиш" автора Патрік Несс. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 90
Перейти на сторінку:
гучно і чисто, аби він почув.

Кілліан зирить на мене, а я зирю на нього, і так воно завжди і є, наш Шум дрежить від червоного, від галаматні і роздратування. З Кілліаном ніколи не було просто, ніколісіньки, Бен завжди був добрий, Кілліан завжди просто був, але всьо стає тільки гірше, адже блищає день, коли я нарешті маю стати чоловіком і мені більше не прийдеться слухати його лайно.

Кілліан заплющує очі і голосно видихає через ніс.

— Тодде… — починає він трохи тихішим голосом.

— Де Бен? — питаюся я.

Його лице трохи кам’яніє.

— Через тиждень починається окіт, Тодде.

А я просто кажу знову:

— Де Бен?

— Треба нагодувати вівці, загнати до кошари, а тоді я хочу, аби ти зремонтував браму на східному полі раз і назавжди, Тодде Г’юїтте. Я тебе вже двічі просив.

Я гойдаюся на п’ятах.

— Ну то як була твоя мандрівка на болото, Тодде?

А я відповідаю, роблячи голос як найсаркастичнішим:

— Ну, там всьо гарно і мило, Кілліане, дякую шо спитав.

— А ти бачив шось цікаве там на болоті, Тодде?

— Цікаво шо ти запитався, Кілліане, бо я точно бачив дешо цікаве, шо може на приклад пояснити, чого в мене розбита губа, хоть ти про це і не запитав, але це може почекати, поки вівці будуть ситі, а я зроблю той клятий паркан!

— Не пискуй, — каже Кілліан. — Я не маю часу на твої забавки. Іди роби з вівцями.

Я стискаю кулаки і видаю звук, який звучить як «аввгхгх», який підказує Кілліану, шо я вже просто не можу терпіти цю дурню ні секунди довше.

— Пішли, Манчі, — кажу я.

— Вівці, Тодде, — гукає Кілліан, коли я вже починаю йти геть. — Спочатку вівці!

— Добре, піду я до тих дурних вівців! — бурмочу я сам до себе.

Я йду геть швичче, кров стрибає, а Манчі казиться від ревіння мого Шуму.

— Вівці! — гавкає він. — Вівці, вівці, Тодде! Вівці, вівці, тихо, Тодде! Тихо, тихо на болоті, Тодде!

— Заткнися, Манчі, — кажу я.

— Шо це було? — каже Кілліан, і є в його голосі шось таке, шо ми обоє обертаємося.

Тепер він уже сидить біля генератора, вся його увага на нас, його Шум валить у нас, як лазер.

— Тихо, Кілліане, — гавкає Манчі.

— Що він має на увазі — «тихо»? — очі Кілліана і його Шум промацують мене всього.

— А тобі яке діло? — повертаюся я до нього. — Мені ще треба дурні вівці годувати.

— Тодде, зачекай, — гукає він за нами, але тоді шось у генераторі почина пищати, і він знову каже: — А щоб йому! — і мусить вертатися до роботи, хоть я відчуваю, як ціла купа знаків питання в його Шумі йде мені навздогін, бліднішаючи, коли я відхожу далі в наші поля.

— Шоб ти всрався, шоб ви там усі повсиралися, — думаю я, десь приблизно такими словами і ще гіршими, бредучи нашою фермою. Ми живемо десь за кілометер на північний схід від містечка і маємо вівці на одній половині ферми, а пшеницю на другій. З пшеницею тяжкіше, такшо її переважно доглядають Бен і Кілліан. Відколи я був досить дорослий аби бути вищим за вівцю, я доглядав якраз вівці. Я, а не ми з Манчі, хотя ще одним із брехливих вибачень про то, нашо він мені треба, була якраз байка про то, шо з нього мав би бути пастушачий пес, а ця частина плану з очевидних причин — ну тоїсь через його безпроглядну тупість — не спрацювала.

Я їх годую, і пою, і стрижу, і кочу, і навіть каструю, і навіть забиваю. Ми одні з трьох постачальників м’яса і шерсті в цілому містові, колись були одні з п’ятьох, а скоро будемо одні з двох, бо пан Марджорібенкс з дня на день помре від алкоголізму. Його отара перейде до нас. Чи, правильніше сказати, я переведу його отару до нас, як я зробив, коли дві зими тому зник пан Ґолт, а це значить — більше вбивати, більше каструвати, більше стригти, більше тримати в загонах, разом із приплодом, і шо, хтось мені хоть подякує? Ага, сто раз.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю, пробуючи притишити свій Шум трохи більше. — Я вже майже чоловік».

— Вівці! — кажуть вівці, коли я прохожу їхню загорожу, не зупиняючись. — Вівці! — кажуть вони, дивлячись, як я йду. — Вівці! Вівці!

— Вівці! — гавкає Манчі.

— Вівці! — відповідають йому вівці.

Вівцям навіть менше є шо сказати, ніж псам.

Я дослухався до Бенового шуму з‑за ферми і вислідив його в одному куті одного з пшеничних полів. Його вже засіяли, до врожаю ще багато місяців, так шо зараз коло пшениці не дуже є шо до роботи, хіба переконатися, шо всі генератори, ядертрактор і електромолотилки готові. Можна подумати, шо через це мені трохи помагають з вівцями, але це не так.

Шум Бена гуде від одної зі зрошувальних трубів, такшо я повертаю і йду через поля до нього. Його шум не похожий на Кілліанів. Він спокійніший і чистіший, і хоть Шум і не видно, в Кілліана він завше здається червонястим, а в Бена — синій чи деколи зелений. Вони різні одне від одного, різні як вогонь і вода, Бен і Кілліан, мої типу як батьки.

Тут яка історія, моя ма’ дружила з Беном ще до того, як вони рушили в Новий Світ, вони обидвоє були членами Церкви, коли появилася пропозиція поїхати і заснувати поселеня. Ма’ переконала та’, а Бен переконав Кілліана, і коли приземлилися кораблі і почалося поселення, то якраз мої ма’ і та’ відкрили овечу ферму по сусіцтву з Беном і Кілліаном, котрі ростили пшеницю, і всьо було дружньо і гарно і мило і сонце ніколи не сідало і чоловіки з жінками разом співали піснів і жили і любили і ніколи не хворіли і ніколи-ніколісіньки не вмирали.

Ну, але це історія з Шуму, такшо хто його знає, як то було насправді? Бо тоді, ясна річ, я народився і всьо помінялося. Спеки випустили свою жінковбивчу заразу, і так пішла моя ма’, і почалася війна, і ми її виграли, і так потихеньку пішла решта Нового Світу. А тута я, ще карапуз, нічо ні про шо не знав, і ясне діло шо я був не єдиний карапуз, нас було багато, але раптом лишилася тіки половина містечка, самі чоловіки, і вони мали дбати про всіх тих карапузів і хлопчиків. Такшо багато і нас повмирало, і я ще вважався щасливцем, бо ясно шо Бен і Кілліан взяли мене до себе, годували мене, ростили мене, вчили мене і загалом дали мені можливість не помирати і далі.

Такшо я типу як їхній син. Ну, більше, ніж типу, але трохи менше, ніж реально син. Бен каже, шо Кілліан постійно зі мною гризеться тіки через то шо дуже про мене дбає, але якшо це правда, то це він якось дуже тупо демонструє, так демонструє, шо цього аж не видно, як на мою думку.

Але Бен — то людина іншого ґатунку, ніж Кілліан, вищого ґатунку людина, тобто він для Прентісстауна ненормальний. 145 чоловік, котрі живуть у містечкові, навіть оті нові чоловіки, в котрих недавно були днінародженя, навіть Кілліан, хоть він трохи меньше, вони всі в кращому разі вважають мене чимось, на шо

1 ... 6 7 8 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніж, якого не відпустиш"