Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отак ти проходиш через місто зі своїм псом, і за тобою збирається весь той Шум, пан Фелпс і пан Геммар, і доктор Болдвін, і пан Фокс, і багато багато лишнього Шуму з пабу і Шум пана Прентісса-молоччого і стогнучий Шум пана Тернера, і це я ще про шум міста не говорив, бо осьо вже й церква.
Церква — то якраз причина, з котрої ми всі тута у Новому Світі, ясна річ, і практично кожну неділю мож почути як Аарон виголошує проповіді про то чого ми залишили гнильйо і гріхи Старого Світу і як ми маємо почати нове життя, повне любові і братерства, десь у новому Едемі.
Нормально получилось, нє?
Люди дотепер ходять до церкви, переважно того шо треба, хоть сам мер там буває нечасто, але решта лишається слухати, як Аарон виголошує, як ми — це всьо, шо є у нас самих, ми, люди, як ми всі зможемо об’єднатися в сильну спільноту.
Шо коли один із нас упаде — то всі інші теж попадають.
Таке він каже особливо багато.
Ми з Манчі тихо як лише можемо проходимо попри передні двері церкви. Зсередини чується молитовний Шум, він якось особливо відчувається, таке особливе багрянувате відчутя, ніби з людини тече кров, і хоть там постійно одної й тої самої, багрянувата кров продовжує текти. Допоможи нам, спаси нас, помилуй нас, допоможи нам, спаси нас, помилуй нас, забери нас ізвідси, будьласка, Боже, будьласка, Боже, будьласка, Боже, хотя як я знаю, то ніхто ще не чув, аби цей Бог якось пошумів комусь у відповідь.
Аарон теж там є, він уже вернувся з прогулки і зара’’ він виголошує шось молільникам. Я чую його голос, не лише його Шум, і це все пожертва це і писання те, і благословення там, і святість сям, і воно всьо так торохтить, шо його Шум нагадує сірий вогонь десь ззаді нього, і звідтам нічо не можна зрозуміти, то він може шось замишляти, нє? Проповідь може бути лише прикриттям для чогось, а мені шось навіть підказує, шо я знаю, для чого.
А тоді я чую юний Тодде у його Шумі і кажу «Побігли, Манчі», і ми швиденько пробігаємо це місце.
Останнє, шо треба пройти на підйомі на горб Прентісстауна — то будинок мера, а там найдивніший і найжосткіший Шум зі всіх, бо мер Прентісс…
Ну, мер Прентісс інакший.
Його Шум жахливо чистий, і я маю на увазі, шо він саме жахливо жахливий. Бачите, він вірить, шо Шум можна впорядкувати. Він вірить, шо Шум можна розсортувати, шо коли його вийде якось приручити — йому мож буде найти корисне застосуваня. А коли ти проходиш попри будинок мера, то чуєш його, чуєш його і найблищих до нього людей, його радників і різні речі, і вони завжди роблять ці думальні експерименти, вони шось рахують і уявляють ідеальні форми і говорять впорядковані віршівки, типу Я — це коло, а коло — це я, шо б воно не мало значити, і це звучить так, ніби він шикує якусь маленьку армію, ніби він готується до чогось, ніби кує собі якусь Шумову зброю.
Воно чується як загроза. Так, ніби цілий світ міняється, а ти лишаєшся.
1 2 3 4 4 3 2 1 Я — це коло і коло — це я.
1 2 3 4 4 3 2 1 Якшо один упаде — ми всі впадемо.
Я скоро буду чоловіком, а чоловіки не тікають зі страху, але я трохи пічтурхую Манчі і ми йдемо навіть ще трохи скорше ніж до цього, обходячи будинок мера такою далекою стежкою, як лише виходить, аж поки не проминаємо його і виходимо на гравієву доріжку шо веде до нашого дому.
За деякий час містечко зникає ззаді нас і Шум починає потрохи втишуватися (хотя зовсім він ніколи-ніколи не затихає) і ми обоє можемо трохи видихнути.
— Шум, Тодде, — гавкає Манчі.
— Таки так, — кажу я.
— Тихо на болоті, Тодде, — каже Манчі. — Тихо, тихо, тихо.
— Так, — кажу я, тоді задумуюся, і підбігаю вперед, і кажу: — Заткнися, Манчі.
І я б’ю його по гузиці, а він каже:
— Ав, Тодде?
Але я дивлюся назад на місто, але шум не закінчується разом із містом, нє? А якби його можна було бачити, як він рухається в повітрі, то цікаво, чи можна би було побачити дірку в Шумі, як вона тікає від мене, тікає просто з моїх думок, де я її оберігав, а це ж такий маленький кусочок Шуму, шо його легко загубити в ревінні всього другого, але он вона, он вона, он вона повертається назад просто до світу людей.
3. Бен і Кілліан
— І де ж це тобою носило? — каже Кілліан, щойно ми з Манчі видніємося на стежці.
Він лежить на землі, запорпавшись у наш ядергенератор, той шо стоїть на дворі перед домом, ремонтує то, шо там поламалося цього місяця. Його руки всі в мастилі, його лице все в роздратувані, а його Шум бдзинить як божевільні бджоли, і я вже чую, як починаю злитися, а я ще навіть до дому по-люцьки не дійшов.
— Я збирав яблука для Бена на болотах, — кажу я.
— Треба роботу робити, а хлопчики десь собі граються, — він знову подивився на генератор. Щось усередині клацнуло, і він сказав: — А щоб йому!
— Я сказав, шо не грався, якшо ти не слухав! — сказав я, але скоріше крикнув. — Бен хотів яблук, то я йому й шукав тих дурних яблук!
— Ага, — сказав Кілліан, дивлячись на мене. — І де ж тоді ті яблука?
І ясне діло, шо в мене ніяких яблук нема? Я навіть не пам’ятаю, як кинув ту торбу, яку вже почав набирати, але ясне діло шо я її кинув, коли…
— Коли що? — каже Кілліан.
— А ти менше слухай! — кажу я.
Він зітхає своїм кілліанським зітхом і знов за рибу гроші:
— Не то шоб ми тобі давали багато роботи, Тодде…
А це брехня.
— Але ж ми не можемо самі керувати цілою фермою…
А це правда.
— І навіть якшо ти колись закінчиш зі своїми бавлянками, хоть такого й не буває…
Ще брехня, вони мене запрацьовують, ніби якогось раба.
— Ми все ще будемо товкти воду в ступі, хіба нє?
А це так само правда. Місто більше не може рости, воно може хіба зсихатися, а помочі нізвідки нема.
— Слухай, коли я до тебе говорю, — каже Кілліан.
— Лухай! — гавкає Манчі.
— Заткнися, — кажу я.
— Не говори так зі своїм псом, — каже Кілліан.
«Я говорив не з псом», — думаю я, так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.
