Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Питаєте в голодного, чи буде їсти, — озвався Михайло.

— То я можу, влаштувати вам це побачення.

— Жартуєте, чи в чародії записалися?

— Кажу без жартів, пане Голіцин: можна побували у Володимирі-Волинському. Доведеться лише заплатити за це. Ні, ні, не грішми, — поспішив запевнити Федоров, побачивши протестуючий жест співрозмовника. — Ви просто виконаєте на тому березі Бугу деякі конфіденціальні доручення німців.

— Диверсія? — напівзапитливо, напівствердно вигукнув інженер Голіцин і заперечно захитав головою.

— Ну, що ви, — втішив його Федоров, — хіба я став би пропонувати старому другові такі небезпечні обов'язки. Йдеться про збір звичайнісінької інформації. Просто приємне, тобто поїздку до батьків, поєднаєте з корисним. А після повернення ще й одержите за цю послугу чимало. Марками, друже, не злотими, а рейхсмарками.

Психологічно Голіцин для зрадництва визрів давно: стипендії в білогвардійських благодійних товариствах завжди лежали на денці келиха з антирадянською отрутою. Тому розмова на цю тему не була довгою.

У липні тисяча дев'ятсот сорокового Голіцин став гітлерівським шпигуном.

А ким був на той час Федоров? Дізнатися не важко. Саме йому присвячені два найтовщі досьє з архівних справ, які лежать перед авторами цих рядків.

…Сергію Олексійовичу Федорову, коли він завербував інженера Голіцина, минуло вже сорок дев'ять років. За сімейною традицією він закінчив юнкерське училище й був випущений хорунжим у 2-й Кубанський пластунський батальйон.

Першу світову війну почав уже сотником. Але через рік змінив рід військ: вступив до офіцерської повітроплавної школи.

Спеціальність ця на той час була рідкісною. Офіцери-повітроплавці завжди красувалися на виду в начальства. Навесні 1917 року Федоров одержує чин капітана. А влітку він уже підполковник, начальник групи морських повітроплавних загонів на Балтиці.

Десь за рік ці загони опинились у Києві. Аеростатів уже не мали. Та гетьман Павло Скоропадський залучив повітроплавців до свого опереткового війська. Вони прикрашали гетьманські паради.

Гетьман ніколи не забував, що він генерал-лейтенант почту Миколи II і, як відомо, стояв за «єдиную, неделимую». Монархіста і великодержавного шовініста Федорова це влаштовувало. Не подобалося тільки, що нашвидкуруч проголошений німецькими окупантами в Київському цирку гетьманом, Скоропадський, щоб зберегти зовнішній декорум «одевался под Богдана Хмельницького» і час від часу, як твердив Федоров, «играл хохла». В усякому разі білогвардійці були Федорову ближчі за жовтоблакитників.

Недовго думаючи, чкурнув Федоров на Кубань. Тут йому з радощів присвоїли чин полковника.

В листопаді двадцятого козачо-повітроплавний полковник утік з недобитками врангельської армії за море й опинився аж на острові Лемносі в ролі штаб-офіцера для доручень при голові Кубанського крайового уряду інженер-генералові Попові.

Цей, з дозволу сказати, уряд подовгу ніде не тримали. Своїх жебраків вистачало. З Греції він помандрував до королівської Югославії. Там реорганізувався. Кілька разів міняв свою «столицю», перекроював і перешивав штати, аж поки від самого уряду лишився пшик. І тоді довелося штаб-офіцерові при прем'єр-міністрі перетворитися на. звичайного «кухонного мужика».

Працювати? Ще й на кухні! Ні, Сергій Олексійович звикли ходити в білих рукавичках.

Пан полковник пускає в хід своє холостяцьке становище, вуса і мундир. У розставлені ним сіті Гіменея потрапляє Зоя Рейнс. З дружиною Федоров перебирається до її батьків у Берлін і відкриває ресторан. Та виявляється, що комерційного хисту бракує. До того ж і клопіт чималий. Треба шукати чогось іншого. Раптом Федоров дізнається про існування в Чехословаччині, в місті Подебрад, так званої Української господарської академії. Широко субсидовані урядами деяких капіталістичних країн та іноземними розвідками українські буржуазні націоналісти навіть видають слухачам академії стипендії.

Забувши, як обурювався з приводу того, що Скоропадський «играл хохла», і видаючи себе за палкого прихильника того ж гетьмана, посилаючись навіть на службу при дворі «його світлості», Сергій Федоров уклінно просить стипендії для навчання на юридичному факультеті. Закінчує його, а потім, щоб не втрачати джерела прибутку, вступає на факультет філософський.

Відповідно до нових планів, підбирає й нову дружину. На цей раз чешку, що дає право на чехословацьке громадянство.

Мітив Федоров ще й на третій факультет, але йому ввічливо натякнули: для розумної людини і двох досить-предосить.

Нехтуючи набутими спеціальностями, юрист і філософ стає агентом по розповсюдженню квитків лотереї. Район його дій — Судетська область. Та незабаром вона опиняється під чоботом Гітлера. Федоров того тільки й чекав. Серцем він давно з фашистами. А щоб закріпити своє єднання з ними ще й з точки зору расових законів, авантюрист кидає дружину: чешку й одружується з німкенею.

З німецькою розвідкою Федоров побратався раніше. Ще в ті часи, коли гестапо залучало агентуру за всіма правилами вербувального етикету.

Якось ще в академії до нього завітав поважний пан з Берліна. Відрекомендувався представником видавництва. Запропонував укласти контракт на написання трактату з історії кубанського козацтва. Люб'язно попередив:

— З рукописом не квапимо. Аванс можу вручити хоч зараз.

Не новачок у таких справах, Сергій Олексійович прекрасно зрозумів, що розвиток людства не припиниться й без його рукопису. Тому він діловито перелічив гроші. Спитав, на яке, власне, амплуа його запрошують.

Завдання виявилося не з легких. Треба в одній з областей тодішньої Чехословаччини, де було багато віруючих, належних до православної церкви, увійти в довір'я високопоставленої духовної особи і з цієї дуже зручної позиції вести політичну та військову розвідку, а також вербувати агентуру для абверу.

…Андрейко, Голіцин, Федоров: всі вони були підібрані фашистською розвідкою на одному смітнику — білоемігрантському.

При чому тут Долл? Чому, йдучи слідами матерого фашистського злочинця, ми згадали про цих трьох зрадників? А тому, що вони й були трьома першими отруйними стрілами, пущеними рукою Долла через радянський кордон.

Тож повернімося в тисячу дев'ятсот сороковий рік, в ту серпневу ніч, коли Філіппов привіз Андрейка до особняка начальника німецької прикордонної застави капітана Кноха.

— Бачив вас хто-небудь, коли ви завер'тали до мого подвір'я? — запитав насамперед капітан.

— Ми не дуже крилися. Коні не голка. Хіба їх приховаєш, — пояснив Філіппов.

— Тоді скидайте одяг, — наказав Кнох.

Двоє прикордонників переодяглись у вбрання прибулих і на їхній же фурі через кілька годин виїхали назад до Грубешова. Для стороннього ока це виглядало так: погостювали й додому.

Тим часом