Читати книгу - "Виправний день"

Якщо Сполучені Штати не розв’яжуть значну частину невгамовної проблеми поганих хлопців, ця нація буде приречена на такі ж злигодні, як Гаїті й Нігерія. Американська версія Арабської весни вже не за горами.

Сьогодні хлопці-міленіали вже піднімають рівень злочинності до небес у таких містах, як Чикаго, Філадельфія та Балтимор. Вони викривають державні таємниці, тож стало необхідним утілити цю нову війну й очистити молодіжний випин. Якщо громадськість хоч якось пронюхає про план, це може вилитися в революцію. Родини боротимуться за життя своїх синів. Чоловіки боротимуться, щоб урятуватись.

Близькі повинні знати лише те, що ці молоді люди загинуть героями. Вони вступлять у битву, як їхні праотці, й пожертвують власними життями задля спокою і безпеки їхніх співвітчизників удома.

Сенатор опустив погляд на робітників, які продовжували копати під полудневим сонцем. Стікаючи потом від вологого потомацького літа. Він самовдоволено всміхнувся, розмірковуючи, як за кілька тижнів виникне значний надлишок жінок. Фемінізм зів’яне, і леді доведеться сидіти тихо або ж померти на самоті і дати власним котам себе пожерти. Менше соціальних переворотів, більше доступних дамочок. Сенаторові Деніелзу і чоловікам його штибу проголошення війни грає лише на руку.

Унизу, вдалечині від нього, робітники роїлися, наче мурахи. Наче слухняні трутні, що виконують розпорядження господарів.

Зрештою сенатор усвідомив суть їхнього проекту. Це ж очевидно. Вони заздалегідь будують меморіал солдатам, які загинуть ще до Гелловіну. Це чиясь неймовірно доцільна ідея. З тієї лиховісної ями піднімуться вишукані греко-римські статуї та колони з білого мармуру, звичайні витребеньки для емоційного катарсису. Доречно було почати будівництво зараз, ще до оголошення війни. Що скоріше вшанують мертвих, то швидше про них забудуть.

Ось і передчасне святилище. У процесі будівництва ще до того, як студенти, розвізники піци та скейтери отримали повістки. Їхні імена вже вибивають на мармурових табличках, щоб ушанувати загиблих завчасно.

Тепер світ став цілком зрозумілим і логічним. І повільно, серед м’якості шкіряного крісла, колискової кондиціонера і неприступної тиші кабінету, сенатор Голбрук Деніелз задрімав.

Батько Френкі говорив йому, що інколи пожежники мусять навмисно спалити поганий будинок, щоб урятувати хороший район. Вони називали це зустрічним вогнем, коли гасили лісові пожежі.

Батько і син їхали у білій машині начальника пожежної охорони зі спеціальною наклейкою на задньому вікні та червоною лампочкою на приладовій панелі, лише лампочка та була вимкнена. Вони проїжджали повз пофарбовані балончиком будинки, будинки з дошками, прибитими поверх щезлих вікон, будинки, від яких залишилися лише підвали, наче басейни, наповнені бур’янами і деревами, пророслими зсередини.

Вони під’їхали до старої школи Френкі, після якої він перейшов на дистанційне навчання, у них удома на кухні за комп’ютером. Після дня, який батько Френкі назвав останньою краплею. Після того як група дітей навалилася на нього купою малою за ланчем. Після того як вони по черзі відгупали його головою об підлогу їдальні, чого Френкі не міг пригадати, навіть коли вчителі показали відео з їдальні та ті, що деякі діти зняли на телефон й опублікували на сайті відеоблогу «Ворлд Стар Хіп-Хоп».

Сьогодні, як і раніше, тато прихопив водяний пістолет «Супермочитель», найдорожчу модель з більшим баком, щоб можна було стріляти довше і далі.

У пожежників є спеціальний ключ, тато показав йому. Він відмикає будь-які двері. Інший ключ вимикає охоронну сигналізацію. Тато сказав Френкі, що можна не перейматися записами з камер безпеки. Високо розташовані камери записували, як вони проходять кожним коридором, проходять повз стару шафку Френкі, повз місце, де ніхто не зробив нічого, окрім як знімати на телефон, поки по його обличчі топталися інші. Усі залишки крові вже повідмивали.

Як і завжди, тато скористався пульверизатором «Супермочитель», оббризкуючи кожну дошку оголошень, на якій висіли аркуші паперу. Поливаючи всі шкільні транспаранти цим запахом бензозаправної станції. Неквапно походжаючи коридорами, тато Френкі бризкав із пістолета запахом наповнення газонокосарки та очищення пензликів від фарби. Він поливав плитку на стелі, доки вона не стала такою вологою, що аж вигнулася і обвисла.

Це був його таємний рецепт пінополістиролу, перетертого до найдрібніших білих кульок, розчиненого в бензині з вазеліном, розмішаного до густого стану, щоб він прилипав, тож, коли тато оббризкував цією слизотою стелю, нічого не скрапувало, а коли поливав вікна — не стікало.

Тато пояснив, що додав трохи розчинника для фарби як сурфактант, щоб розірвати поверхневий натяг і щоб слиз не збирався краплями, а покривав усе рівномірніше.

То були літні канікули, і Френкі знав, що жодних хом’ячків чи золотих рибок у класних кімнатах немає.

Тато прицілився і обмочив камеру безпеки, яка за ними шпигувала.

Після дня побиття в їдальні Френкі не міг пригадати, щоб тато дивився на нього. Якщо батько і позирав у його бік, то лише на шрам, який збігав у Френкі на обличчі. Червона лінія, ніби вигнутий край баскетбольної кросівки «Найк», де відірвалася шкіра на щоці. Навіть зараз, минаючи порожні влітку коридори, облицьовані шафками без замків, Френкі відчував, як тато крадькома зиркає на шрам. Тато Френкі ніколи не всміхався йому, жодного разу після того дня. Він хмурився, але хмурився на шрам. Привид того фінального, останнього удару. Останнього дня в державній школі.

Великі плакати на стінах коридорів показували усміхнених дітей з усіх куточків світу. Вони трималися за руки під веселкою, на якій зазначалося: «Любов буває всіх кольорів».

Тато направив пульверизатор на постер. Коли він це робив, вираз його обличчя був страшнішим за будь-який шрам. Він ніби хотів залити цей вогняний сік в очі та роти тих дітей, які залишили на Френкі той знак до кінця його життя.

Увесь час, поки тато Френкі суперзмочував стіни школи, він викрикував речі на кшталт:

— Так тобі, культурний марксизме! — або: — Нахуй ваше живе етнічне різноманіття!

Тато поливав постер, доки той не обвис і не зсунувся вниз мокрою стіною. На той момент мочитель спустів, тож тато швиргонув його далеко-далеко, майже до кабінету шкільної адміністрації.

— Ще трохи, малий, — сказав батько Френкі, — і я тобі покажу крутяк.

Френкі не міг собі цього уявити. Діти, які його побили, досі сюди ходять. Нікого не перевели на домашнє навчання. Але приємно було усвідомлювати, що після сьогоднішньої ночі сюди вже ніхто ніколи не прийде.

— Можливо, вони заскочили нас зненацька одного разу, — сказав тато, — але ми помстимося.

Френкі зайшов за татом до вбиральні й почекав, поки той помиє руки.

Тато сказав:

— Ніхто більше не залупатиметься на цю сім’ю, ніколи.

Перед тим як відправитися до машини, тато витягнув телефон і зробив дзвінок. Він