Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Шведський астроном і письменник Петер Нільсон у своєму творі під назвою «Назад на Землю» пише:

«Тварини мандрують материками від появи таких звірів, які могли вештатися, шукаючи здобич, пасовища і джерела води. Величезні ящірки та їхні родичі витоптували власні стежки крізь тропічні папоротникові ліси 200 мільйонів років тому. В усіх точках нашої планети сучасні дослідники знаходять сліди цих плазунів. Континенти змінилися, їх добряче розкидало планетою, але фрагменти шляхів із пори рептилій вижили й до наших днів».

І хочете – вірте, а хочете – ні: з огляду на легкість, з якою вченим вдається розпізнати биті шляхи динозаврів віком десятки мільйонів років, наші дороги точнісінько так само залишать свій вічний слід у скам’янілостях. Слід, що його вдасться розтлумачити навіть протягом сотень мільйонів років після останнього подиху останньої людини.

Якщо уява перемістить нас трохи далі в часі, до іншого старого міста – Парижа, – перед очима постане його найстаріша вулиця – Сен-Жак. Перед вирушанням у паломництво, прочани, які прямують до могили апостола Якова в Сантьяґо-де-Компостела, що на півночі Італії, саме збираються під церквою Сен-Северин. Ідучи цією вулицею та виходячи за місто, паломники, очевидно, не знають, що ноги ведуть їх старою стежиною шерстистих мамонтів. Цим шляхом звірі ходили до річки Сени, що слугувала їм водопоєм понад десять тисячоліть тому.

Водночас із цоканням часу, що дедалі швидше відмотується назад, ми відлітаємо з Парижа на південний-схід, минаючи Рим і Понтійські болота, які пронизує життєво важлива артерія Римської імперії – Аппієва дорога. Машина часу несе нас на Близький Схід, до одного з найстаріших роздоріж. Попри те що в місці нашого призначення не існує якогось чітко прокладеного шляху, як-от Аппієвої дороги, одначе присутність там величезної дорожньої розв’язки важко заперечити. Ось тут, поруч із оазою у Палестині, десь неподалік Віфлеєма, чи то пак біля Хайфи, у місцині, яку три великі релігії вважають святою, настав час мені вмоститися під старезним кипарисом і спертися на рюкзак.

Не так уже й дивно, що саме тут є – або буде – Свята земля. Святі ж постійно подорожують, у хоч яке Святе Письмо ви б подивилися. Пророки завжди кудись простують, аби передбачити чи засвідчити щось величне. Вважається, що всі важливі події в Біблії й Корані стаються «в дорозі». Чи не найважливіша подія всього Нового Заповіту відбулася – чи ще відбудеться – у стайнях одного заїжджого двору неподалік звідси.

Утім важко погодитися, що це сталося в грудні. Погодні умови в цих краях такі: зима холодна і волога, а дороги майже непрохідні. Якби імператор Август і справді хотів провести приписуваний йому перепис населення, імператор не проводив би його простісінько посеред зими. Громадянам, які мусили піти до міста своїх пращурів, аби записатися, було б зручніше це зробити в іншу пору року. Та й, зрештою, жоден наділений самоповагою пастух не підніметься зі своєю отарою на пагорби, коли надворі дошкульний до кісток мороз і надвисока вологість.

Хай там як, а сенсу сперечатися, що Свята земля розташовуватиметься поруч із цим роздоріжжям, немає. Не викликає, мабуть, сумнівів і останній учинок Ісуса – проходження шляху на місце свого розп’яття. Цей шлях відомий нині під назвою Віа Долороза, або ж Хресна дорога.

Зважаючи на те, що великі релігії людства та їхні вчення від самого початку поширювалися світом передовсім пішки – разом з апостолами, які їх і розносили, – не дивно, що пора паломницьких подорожей Середньовіччя знайшла свій відбиток у символізмі сьогодення. Символ уже названого паломницького шляху до могили апостола Якова в Сантьяґо-де-Компостела – культова мушля-черепашка – дійшов і до наших днів. Мушлю легко помітити поруч з автострадами та на Європейському маршруті E04 у вигляді логотипу мережі автозаправних станцій «Shell». Також подейкують, що її пази символізують різні шляхи, якими прочани можуть дістатися до Сантьяґо-де-Компостела.

Повернімося ж у нашій подорожі в часі та просторі до старого перехрестя в північній Палестині. Уявити собі важливіше й природніше роздоріжжя, ніж це, нелегко. На південь звідси біжить дорога до Дамаска та Єрусалима, а звідти – до Єгипту й Нілу, зеле­ної жили, повз яку проходили чи не найперші хвилі ранніх переселенців. Піра­міди, стоячи поруч із цим стародавнім шляхом, здаються таким собі орієнтиром.

На захід від перехрестя розташована Європа та її старі культури – грецька й римська. На схід звідси видніються центрально-азійські рівнини. На них монгольська орда, скачучи верхи вправляється в стрільбі з лука та тренує інші корисні для війни уміння, вичікуючи свого часу. Шлях на Схід увійде в історію під назвою Великий шовковий шлях, об’єднавши Китай із портовими містами Заходу, такими як Александрія, звідки кораблі курсували на Рим. Уздовж Шовкового шляху наприкінці XIII століття мандруватиме й Марко Поло, прямуючи до двору хана Хубілая. Проте тоді шлях уже почав утрачати своє торгове значення, а після відкриття європейцями на чолі з Васко да Гамою морського шляху до Індії зовсім змарнів.

Поруч із цим великим роздоріжжям, достоту як сидячи поруч з Аппієвою дорогою, поки час мчав назад, біля мене точно промиготів якийсь пророк чи то учень. Може, серед них були й апостоли, що прямували до Єрихона, або Ашкелона, або хтозна-куди. Це німб промайнув повз, відбиваючи промені полудневого сонця, чи мені здалося?

Мене вражає, що всі зникомі круг мене люди, прожили життя, твердо переконані у важливості та особливості своєї доби. Окрім того, чимало людей вважало саме їхню добу кінцевою, очікуючи апокаліпсиса за рогом.

Передбачення Другого пришестя Христа, наприклад, були ж від початку призначені для Його сучасників. Багато ранніх християн, чи принаймні ті, що вірили найсильніше, продали все своє майно, щоби бути готовими до повернення Ісуса. «З хвилини на хвилину!» Щоправда, розуміння того, що доведеться чекати значно довше, з’явилося пізніше. Попри неабияку впевненість, що Він з’явиться зараз, мигцем спричинивши кінець усього земного, злам першого тисячоліття, 1000 рік, став великим розчаруванням – нічогісінько не сталося.

Коли взагалі люди не були переконані, що саме їхня доба є останньою? Така певність існувала ще за ранньої церкви, коли 999 рік став 1000, нікуди вона не зникла й наприкінці другого тисячоліття. Останнє чітко врізалося в мою пам’ять – разом із більшістю моїх читачів ми бачили це на власні очі. Світ мав би зупинитися ще тоді. Трохи дивували й відчайдухи, які продали геть усе й чекали. Й чекали…

З іншого боку, віра в Друге пришестя Ісуса Христа і Армагеддон, який за ним настане, серед багатьох наших сучасників помітно зменшилася, утім її заступила віра у прийдешню кліматичну катастрофу. Щоб не легковажити серйозністю ситуації, час і цього разу продовжуватиме свій