Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

Неочікувано. Все ж таки вирішив прикрити мій сором. Мабуть, теж помітив дивну поведінку Кости та слиняві погляди його помічників.

Саме на вихідних збиралась пройтись по магазинах не стільки заради покупок, скільки заради задоволення. Можливо навіть Софію вмовила б скласти мені компанію, щоб було кому мені нагадувати, що моя картка не витримає чергової покупки, а шафа не гумова і чергове, хоч і дуже гарне платтячко, в нього вже не влізе. Згодом я навчусь розділяти власні гроші й ті, що призначені для студії, але зараз це одна велика банка, кошти з якої йдуть лише на розвиток бізнесу, а тому дійсно гарні обновки мені поки що не світять.

На жаль саме зараз я маю обмаль часу на вибір, тому поспішаю одразу до вже знайомого мені магазику жіночого одягу, в якому я була частою гостею, коли жила коштом батьків і коли треба було купити щось більш вишуканіше ніж повсякденні речі які зараз на мені. 

– Залишилось десять хвилин, – дивиться на годинник на зап'ястку, щойно ми переступаємо потрібний поріг. – Час пішов.

Це він мені?! Та за десять хвилин я пів магазину винесу. І це із заплющеними очима.

Але йому я цього не кажу, щоб не травмувати тонку чоловічу натуру та й не треба йому знати про мої супер здібності. 

- І про туфлі не забудьте, - лунає мені в спину, коли я вже тримаю курс до вішаків, якщо і не з діловими сукнями, то як мінімум з більш скромними, ніж ті, що представлені на манекенах.

Вже за мить мене наздоганяє консультант і підлаштовується під мою ходу.

– Доброго дня, Аделіно Романівно, – вітається вже знайома мені дівчина, а я приємно здивована, що вона пам’ятає мене, незважаючи, що я вже давно не заходила до них. 

– Доброго дня, Ольго, – вітаюсь, прочитавши її ім'я на бейджику, бо моя пам’ять на імена не така хороша, як у неї. – Ділова, але не нудна сукня, мій розмір, часу обмаль, – одразу видаю дівчині, не чекаючи на коронні запитання.

– Зрозуміла, – кидає погляд на Коваленка, що стоїть біля входу, засунувши руки в кишені брюк, і легка усмішка, яку дівчина не встигає приховати, розповзається на її обличчі, а я чомусь відчуваю себе Джулією Робертс з фільму «Красуня» от тільки я не повія і секс з цим красунчиком мені не світить, як могла подумати дівчина. – Слідуйте за мною, – розвертається і маневрує поміж рядами в напрямку примірочної.

Вона вправно знімає вішаки, поки я йду слідом і озираюсь навкруги в пошуках тієї самої сукні, яку вона могла пропустити поспішаючи. В кінці нашого шляху мої руки порожні, а от дівчина розвішує на декоративну перекладину з десяток суконь, серед яких одна гарніша за іншу, але я обираю лише дві з них.

Поки приміряю вбрання, прошу, щоб сюди принесли класичні чорні Луі з останньої колекції в тридцять восьмого розміру, бо знаю, що магазин взуття, розташований поверхом вище належить тій же мережі, що і цей. Дівчина киває, а я заходжу до роздягальні. 

На диво, обидві сукні сідають на мене ідеально, але чомусь саме друга притягує мій погляд в дзеркалі найбільше. З ділового в ній тільки колір – чорний, все інше в ці рамки не входить, але мене це не бентежить. Ну і що, що її довжина не на долоню вище коліна, як заведено, а на півтори. Це ж лише половинка. Два пальчики. Виправдати декольте трохи складніше, але ж і тут я не винна, що в нашій родині хороша спадковість, а таке добро як не приховуй та все одно помітно. Не випадають і то добре.

Прокручуюсь декілька разів перед дзеркалом, щоб остаточно впевнитись у своєму виборі й не встигаю і слова вимовити, як під шторкою з'являються ті самі лодочки з нової колекції, що я вже собі придивилась, але покупку яких відклала до найкращих часів. Ці туфлі наче кохання з першого погляду, і коли моя нога ковзає в середину, ніжки опиняються в приємних обіймах бездоганної роботи майстрів та продуманого дизайну їх творця. Усміхаюсь своєму відображенню в дзеркалі і відчуваю справжній шопінговий оргазм. В цих туфлях я точно не помилилась. Вони бездоганні.

Виходжу з примірочної, і потрапляю під пильний погляд боса, що вже чекає на мене. І хоча спочатку він стійко дивиться мені у вічі та вже ж його погляд починає спускатися вниз, впевнено минаючи декольте, талію і десь на лінії між краєм сукні та моїми гострими колінками він різко відводить погляд.

– Беремо, – каже схвально. – В цьому і залишайтесь, – додає і прямує на кассу.

Наївний. Наче б я зняла цю сукню, якби вона йому не сподобалось. Я вже і бірку відірвала.

Дивлюсь на боса, коли Ольга озвучує суму до сплати. Навіть око не сіпнулось. Впевнено прикладає кредитку до термінала, розраховуючись. Оце так витримка та й покер фейс у нього те що треба. 

– Дякую, – кажу роботодавцю, коли ми вже повертаємось до авто.

– Не варто. Перш за все, це в моїх інтересах, – кожен займає своє місце в автівці. – Хоча, якби хід справи залежав від помічників Кости, я б залишив вас в шортах.  Вони б продовжили пропалювати вас поглядом, а я б своєю чергою  вибив з них свої умови.

– Звучить, як план. Ще не пізно, – підіймаю пакет з назвою магазину, в якому відпочивають мої речі і посміхаюсь на його слова, розумічуючи, що він жартує і зовсім не збирався використаи мене, як наживку для італійців. Чи збирався?

– Так і є, але на жаль, від них мало, що залежить, а от містера Косту треба вразити саме бізнес складовою, – кидає швидкий погляд на годинник й рушає з місця. У нього на все відведено певний час, наче живе за розкладом. Сподіваюсь, що це стосується лише роботи, бо жити з такою звичкою просто нереально.

– Коли звертаєтесь до них, кажіть синьйор, замість містер, – не знаю чи маю право його виправляти, та ця, різниця у зверненнях дуже впадає в око, а точніше у вухо, коли вони спілкуються. – В італійців так заведено, – додаю, аби він не подумав, що я вискочка, яка повчає його, а потім згадую як вже влізла в розмову між чоловіками в аеропорту і розумію, що вже пізно шифруватись. Я таки вискочка.