Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

У кредит видавалась йому тільки одна пара і лише після того, як Гульвіса погасить попередню заборгованість.

Те, що Зе Сампайо прийшов попрощатися з Гульвісою, послугувало ще вагомішим доказом доброго ставлення до нього, хоч і візит цей був дуже короткий. За останні десять років він уперше відвідав таку церемонію, бо завжди гидував похоронами, прощаннями, панахидами та поминками. Зе Сампайо не раз діставав прочухана від дони Норми за те, що відмовлявся йти з нею на ці сумні церемонії:

— Ганьба тобі, Сампайо, коли помреш, навіть не буде кому твою труну винести…

Він кидав на неї лютий погляд, проте не відповідав, а лише закусував великий палець правої руки — так він робив завжди, щоб не сперечатися з розлюченою дружиною.

Отож попрощатися з Гульвісою прийшли такі поважні особи, як Селестино, Зе Сампайо, його родич Шимбо та архітектор Шавес, доктор Баррейрос — вагома постать у правосудді, та поет Годофреду Фільйо. Прийшли також його колеги з префектури, що всім їм Гульвіса заборгував невеликі суми. Очолював цю групу відвідувачів, вбраний у чорне, велемовний та урочистий, високоповажний директор із догляду за парками та садами міста. Зібралися попрощатися з Гульвісою сусіди — від бідного до багатого. Були і друзі, такі ж затяті завсідники казино, кабаре, гральних кубел і веселих будинків розпусти: Мірандау, Курвело, Пе де Жеґе, Валдоміро Лінс і його молодший брат Вілсон, Анакреон, Кардозу Пероба, Ариґоф і П’єр Верже з його соколиним профілем… Деякі з них, як, скажімо, доктор Жіованні Ґімараенс — лікар і журналіст, якого важко було зарахувати до тієї чи тієї категорії, він був близький як до вельмож так і до простолюдинів, усіма шанований і невідомий водночас.

Поважні особи з усмішкою згадували Гульвісу, його хитрі витівки, зухвалі махінації, його труднощі і невдачі, злети і падіння, його добре серце, товариськість і хороше почуття гумору. Таким його запам’ятали й сусіди: життєрадісний, вільнодумний і розкутий. Інші теж завзято домальовували те, чого не було насправді, приписуючи дрібниці та деталі до його подвигів або і вигадуючи їх; так легенда про хвацького Гульвісу народжувалася безпосередньо над його ще непохованим тілом, незадовго після його смерті. Навіть сам доктор Жіованні Ґімараенс вигадував цілі історії його пригод, так вміло зображаючи деталі, що неможливо було відчути тієї невловної межі між правдою й брехнею.

— Якось, чотири роки тому, пам’ятаю, це ще був березень, я зустрів Гульвісу в «Трьох Герцогах», саме коли він ставив на своє улюблене «17». Він був одягнений у дощовик, під яким зовсім не було одягу, отак і стояв майже голяка. З’ясувалося, він заклав усі свої речі: піджак, штани, сорочку, спіднє, тільки би йому дозволили зіграти. Раміро, іспанський скнара з «Сімдесяти семи», хотів собі забрати тільки його штани і піджак — бо на біса йому вицвіла сорочка з засмальцьованим комірцем, затерта краватка чи заяложені старі труси? Проте Гульвіса втелющив йому навіть шкарпетки, залишившись стояти голяка. Він так солодко вмовляв, що Раміро — а ви ж знаєте того звіра — позичив йому майже новий дощовик: не йти ж йому було голому в «Три Герцоги»…

— І що, він виграв? — нетерпляче запитав Артур, син сеу Сампайо і дони Норми. Цей юний гімназист був палким шанувальником Гульвіси і слухав розповідь журналіста з роззявленим ротом.

Доктор Жіованні поглянув на юнака, зробив невеличку паузу і широко всміхнувся.

— Та де там… Уже на світанку, ставлячи на своє улюблене «17», він програв навіть той дощовик іспанця й пішов додому, ледь прикриваючись газетою… — голосно зареготав доктор; хто, як не він, умів так вдало оживити бесіду.

Саме в той момент зайшов друг Гульвіси Робату; побачивши його, журналіст іще більше зрадів:

— О, прошу, цей точно не дасть мені збрехати… Робату, а пам’ятаєш той вечір, коли Гульвіса йшов додому голий, тільки газетою прикриваючись?

Робату був не з тих, хто довго обдумував відповідь; він окинув поглядом усіх, хто зібрався в кухні, переконався, що його не почує невтішна вдова, та, не довго думаючи, відповів:

— Голяка, прикрившись газетою? Звісно пам’ятаю. — відкашлявся Робату і, даючи волю уяві продовжив: — То ж була моя газета… Здається, це сталося в домі Однозубої Еуніси; пригадуєш, окрім нас з тобою і Гульвіси, були ще Карліньйос Маскареньяс, Женнер і Віріату Танажура… Ми тоді цілісіньку ніч безпросвітно пиячили і добряче тоді нажлуктилися…

Насправді Робату був цілковитою протилежністю Гульвіси. Його не вабила гра і не лякала робота: він мав репутацію уважного і компетентного майстра, не кажучи вже про золоті руки, вправні в найрізноманітніших галузях. Він виготовляв зубні протези, ремонтував радіоприймачі та радіоли, робив світлини для документів, усе, за що він брався, кипіло в його руках. Природна допитливість дозволяла йому дати раду з будь-якими приладами. Але істинною пристрастю Робату була поезія з правильним розміром і багатими римами (досконалі вірші); його стихією були казино, бари та кабаре, де він зустрічав світанки в приємній компанії інших вправних літераторів та їхніх гарненьких прихильниць і натхненних муз, декламуючи оди, волелюбні вірші, ліричні поеми та любовні сонети — все його власного авторства. Він сам якось проголосив себе «Всесвітнім королем сонетів» і побив усі рекорди; у його літературному доробку було двадцять тисяч вісімсот шістдесят п’ять сонетів, шістнадцятискладових і олександрійських віршів. Невеличка залисина вже помалу поїдала його густу темну шевелюру, але не зменшувала симпатії до нього.

Щойно він підхопив розповідь, і перед очима всіх присутніх Гульвіса постав мов живий. Такий він і закарбується у пам’яті юного Артура: голий, ледь прикритий газетою «А Тарде», героєм забороненого і такого захопливого світу.

Так і лилися одна історія за іншою, а дона Норма, дона Жіза, Режіна та інші жінки подавали тим часом каву з тістечками, чарки з кашасою і фруктовим лікером. Сусіди добре подбали про те, щоб нічого не бракувало в день прощання з Гульвісою.

Поважні відвідувачі, розсівшись в їдальні, у коридорі, біля вхідних дверей, сміючись та жартуючи, згадували добрим словом веселу вдачу Гульвіси. Його партнери по іграх та приятелі по чарці стояли у вітальні біля тіла померлого і, приголомшені, згадували його мовчки. Заходячи в дім, вони підходили до дони Флор, співчутливо й водночас зніяковіло потискали їй руку, ніби були відповідальні за витівки Гульвіси. Багато хто з них не був знайомий з доною Флор, ба навіть уперше її бачив. Вони лише чули про неї і знали, що Гульвіса не раз забирав у дружини всі-чисто гроші, навіть відкладені на щоденні потреби, щоб зіграти у «Паласі», «Табарисі», «Абайшадиньйо», у притонах Зезе Менінгіта чи Абіліу Мокеки, в численних підпільних гральних закладах міста