Читати книгу - "Легенда про південний вітер, Анна Ліє Кейн"

Міара відчужено помітила, що мисливець зовсім не виглядає чужорідним в її хатині. Її не нервував його запах, не злила присутність, а їжа виглядала дуже апетитно. Давно вже ніхто не готував для неї.

- Те знеболювальне заклинання, яке ти застосував до мене, - промовила відьма, спостерігаючи, як чоловік накладає вечерю в тарілки. - Воно призначене для створінь, на яких ти полюєш?

- Так, - не став брехати чоловік. - Я не люблю дивитися на страждання та завжди працюю чисто.

- Не любиш страждань? - відьма сперлася спиною на стіну та іронічно оглянула Корда: - А чого ж став мисливцем? Міг обрати іншу роботу, якщо не подобається катувати живих створінь.

- Я не кат, - чоловік спокійно хитнув головою, ніби цей діалог був для нього чимось звичним. - Я мисливець. Полюю і вбиваю тільки заради плати, щоб забезпечити собі життя. А на рахунок питання чому я став мисливцем… - Корд замислено оглядав дерев’яну ложку, припинивши говорити. А Міара обережно скуштувала тушковане м’ясо і з насолодою примружила очі, наче задоволена кішка.

- Смачно? - спитав мисливець з точнісінько такою ж інтонацією, з якою деякий час назад питала в нього відьма. Міара стрепенулася і нагадала:

- Ти говорив про те, чому став мисливцем.

- Звісно, - посміхався чоловік. - Вибору у мене не було. Мій дід був мисливцем, батько був мисливцем, два старші брати теж стали мисливцями. Ми жили в маленькому поселенні, де мешкали самі лише мисливці. Жінки займалися господарством, а чоловіки полювали, та існували за рахунок продажу частин драконячих тіл.

- Але ти міг піти й обрати собі іншу долю, - припустила відьма, але одразу замовкла, побачивши як почорнів погляд мисливця. Він хвилину міркував, дивлячись у тарілку, а потім промовив:

- За мене вибір зробили інші. Війна докотилася до моїх земель, коли я був юнаком, мені виповнилося сімнадцять. З нашого поселення вижив лише я. І коли я опинився в ізарському полоні, в мене спитали що я вмію робити. Довелося сказати, що я добре полюю. Бо нічого більше я не вмів. Отак я і став мисливцем.

Міара вражено дивилася на чоловіка, а він взявся до їжі, наче не сказав зараз нічого особливого. Відьма озирнулася довкола, кілька секунд розглядала магічний світляк, а потім повернулася до Корда:

- І тепер ти просто працюєш на них? На тих, хто зруйнував твоє життя? Невже ти не хочеш помститися?

Чоловік зітхнув і підняв голову. Придивився до чорних очей відьми та хитнув головою:

- Зараз не час, відьмо, - він говорив тихо і смиренно. - Люди надто слабкі, а демони сильні. Вони захопили майже весь континент. Імператор будує собі прекрасну столицю, створює нову Ізаріду. Зараз ніщо не зможе змінити стан речей. Якщо вбʼємо імператора, його місце посяде інший. Якщо підіймемо повстання, усіх безжально вбʼють. Нам залишається чекати та намагатися вижити. Скоріш за все ми не доживемо до того дня, але колись імперія розпадеться.

Міара кусала губи та сильніше стискала деревʼяну ложку в пальцях. Її історія була менш трагічною, але саме від того вона не розуміла Корда. Адже її країну ніхто не захоплював, її родичів не вбивали, і ніколи вона не була в справжньому полоні. Тому їй здавалося, що почуття мисливця мають бути іншими. Він має ненавидіти демонів, а не співпрацювати з ними. Та Корд коротко підсумував:

- Щоб мати змогу хоч щось зробити, я мав вижити. А для цього мені потрібно було стати для них корисним, - чоловік підняв очі на Міару та запитав: - А що до тебе, відьмо? Як ти тут опинилася? Що повʼязує тебе з Шеданом?

Черга опускати голову та зводити брови перейшла до господині дому. Вона теж заговорила не одразу. Занурилася у давні спогади, оживила перед очима картини, які намагалася забути. І здивовано виявила, що більше вони не викликають палкого печіння під ребрами.

- Я народилася в Шедані, - промовила вона. - Тоді він ще не був столицею. Демони тільки почали до нього з'їжджатися. Я рано втратила батьків, навчалася цілительству, хотіла стати військовим лікарем, а потім…