Читати книгу - "Нове життя у подарунок, Вероніка Суховська (Shannon)"

Роман навіть виділив мені лопату, хоч і не приховував свого зацікавлено-недовірливого погляду. Немов дав кошеняткові іграшку й чекав, як саме те почне бавитись. Я автоматично закинула волосся за плече перш ніж почати, й Роман, спершись о свою лопату, розсміявся.

— Ти неймовірна.

— Я вмію прибирати, — ледь не ображено сказала, демонстративно загрібаючи лопатою сніг. 

— Я не сумніваюсь.

Підкоряючись майже дитячому почуттю образи, я нахилилась й підібрала трохи снігу. Зімʼяла його в сніжку й кинула у чоловіка. Він здивовано поглянув на мене, та я вже повернулась до прибирання. 

— Ух ти, не думав, що ти така, — мовив чоловік. Немов я не сніжку в нього кинула, а станцювала стриптиз чи зробила ще щось таке ж дике.

— В сенсі? А яка ж? — мені раптом стало цікаво. Роман явно щось знав про мене. Як багато вони обговорювали? Дідько, ну звісно, очевидно, що про мене говорили. Цікаво, що саме? Здогадуюсь, що нічого гарного, але все одно хотіла знати. Я сперлась на свою лопату, спостерігаючи, як обриси чоловічих мʼязів стають чіткішими, коли Роман напружується, аби підняти й відкинути сніг з доріжки.

— Холодною. Такою собі сніговою королевою, що навіть подумати не може, аби взяти лопату до рук, — неохоче визнав чоловік. 

Мої брови поповзли доверху. Це точно було не те, чого я очікувала. Думала про “суку” або “таку прекрасну сестричку Злати”. Але його відповідь була розгорнутою і, здається, відвертою.

— Що ж… Я можу взяти лопату до рук, — розгублено відповіла. Його щирість застала мене зненацька.

— Та, я помітив. Ще б могла нею працювати…

Я обурилась, а тоді побачила, що він сміється.

— Ти спеціально! — вигукнула, а тоді неочікувано зловила його сніжку власним тілом. 

— Ну звісно. 

— А я думала, мене тут знають як останню сучку. Наші стосунки з Денисом не те щоб гарні, — не знаю, чому поділилась цим. Можливо, мене трохи дратувало, що він постійно усміхається, і мені захотілось стерти цю усмішку з його обличчя.

— У нашій сім'ї не заведено пліткувати, — Роман знизав плечима. Здивована, я на якусь мить завмерла. Він сказав це так само буденно, але це відчулось по-іншому. Можливо тому, що я багато пліткувала про Дениса. Особливо з людиною, що виставила мене з квартири. Опустила погляд, а тоді знов взялась за лопату. 

— То що у тебе сталось? — запитав чоловік, і я пирхнула.

— А як же “не заведено пліткувати”?

— Е, я питаю у тебе, а не в Дениса чи Злати, тож навряд це пліткарство. 

Я коротко розсміялась, а тоді неочікувано для себе усвідомила дещо — мені нічого втрачати. Лише півтора тижня. Можна робити що забажаю, бо потім цей будинок разом із цим чоловіком зникнуть з мого життя так само неочікувано, як і зʼявились у ньому. А ще я дуже хочу висловитися хоч комусь. Бажано, не сестрі, бо їй я вже один вечір зіпсувала. Отже, іноді я таки маю совість. 

— Ну, мій хлопець почав зустрічатись з дівчиною й шляхетно хотів сповістити про це після свят. Однак я знайшла в нього її гумку для волосся раніше запланованого і тоді він вирішив не відтягувати. 

— Лайно якесь.

— Саме так.

Закінчивши з прибиранням, ми повернулись до будинку. Роман дав мені коробку з новорічними іграшками й залишив у вітальні, а сам пішов на кухню, жартуючи, що не довіряє мені чайник. Побачивши у коробці різноколірне божевілля, я здихнула. Звісно, не варто було очікувати на щось зі смаком. Ми завжди прикрашали ялинку в одному стилі. Всього два кольори — золотистий й червоний, за те виглядало це вишукано. Чіпляти ж ці іграшки на ялинку руки просто не підіймались. Я цокала язиком, намагаючись щось придумати. Почала гортати прикраси, сподіваючись віднайти якусь логіку, за якою можу їх використати й думала, наскільки неввічливо було б просто купити щось гарне. А тоді мої очі схопились за неї — золотисту іграшку у формі янголятка, що тримало подарунок у маленьких ручках. Така сама іграшка була у моїх дідуся й бабусі. Я стиснула її в руках, пригадуючи, як маленька наряджалась у святкову пишну сукню на новий рік. Бабуся прикрашала сніжинками моє вбрання сніжинками та надягала мені на голову корону. Так було кожного року, що ми святкували всією родиною. 

— Ей, ти в порядку? 

Роман поставив два горнятка на столик й поклав поряд з ними різдвяні льодяники-тростинки. Я задумливо поглянула на них, потім — на коробку з іграшками.

— Так, все добре. В тебе багато таких льодяників? — сказала розгублено. 

— Може штук тридцять. А що?

— Неси сюди.

Роман, хоч і був здивований, та прохання виконав. Я тим часом обрала з коробки лише найсимпатичніші іграшки, вирішивши, що невелика вибірка в купі з льодяниками виглядати буде і то краще. Доки ми прикрашали ялинку, іноді відволікаючись на ковток чаю,  вирішила трохи розпитати чоловіка:

— То як ви зазвичай проводите свята? Що планувалось цього разу?

— Збираємось тут з братами, сестрою і парочками. Пʼємо, граємо в ігри. Обговорюємо останні новини. Ми рідко зустрічаємось разом, — Роман знизав плечима. — Якось так. Це бабусин дім, тож ми, внуки, обрали саме це місце для наших зустрічей.