Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-    Проходьте, колего. Вас Софією звуть, здається? Можна не при дітях я вас буду називати Сонечкою?

-    Можна, - я окинула невеличкий стіл, на якому стояла  вазочка з печивом, у кульочку поруч – цукерки, а в акуратних чашках з квіточками -  налитий чай. – Я вибачаюсь, що забираю у вас час,- я почувалася вкрай незручно.

-    Проходьте, сідайте. Поп’ємо чаю й поговоримо. Нам є про що поговорити.

    Розмова з Жанною Григорівною змінила моє ставлення до цієї жінки. Отут, у цій підсобці, я відчула, що вона самотня. Вона й сама рада б з кимось поговорити, тільки  ні з ким, адже вона створила  навколо себе  такий бар’єр, що й сама була цьому не рада.

-    Мене тут усі бояться, - зізналася Жанна Григорівна. – Я просто  сувора й вимоглива. Я вважаю, що дисципліна – це основа. Невже я не права?

-    Звичайно, праві. Але, як на мене, ви занадто суворі, - випалила я й здивувалася своїй відвертості.

-    Ви так вважаєте? А як зараз вчать в інституті? Гратися з дітьми в демократію? Щоб на голову сіли? Вони зараз такі. Дав слабинку – і вже  купа проблем.

-    Ні. Просто ставитися до учнів, як до рівних.

-    Такого ніколи не можна допускати. Чуєте? Вчитель має бути, як Бог. Він керує. У  нього влада. І ви мене зрозумієте. Учні  просто  ще не встигли вас дістати до печінок…, - констатувала Жанна Григорівна.

-    Хто? Мій клас?

-    Ваш клас. Це суцільні ізгої суспільства. Їх зібрали докупи, і це кубло змій псує репутацію школи. Хоча що тут псувати – все й так зіпсовано.

-    Чому?

-    Такий контингент. Колись, років п’ять назад, все було по-іншому. В класах навчалися частина учнів  благополучних, а частина бандикуватих. Тепер лишилися тільки неблагополучні. Район у нас поганий. Переважно роботяги  у гуртожитках, п’янички й неповні родини, де матерки цілий день на роботі, а дитя саме по вулиці вештається. 

-    А нормальні, як ви  кажете, де?

-    Нормальні? За два квартали гімназію  відкрили. Дві іноземні, басейн, фітобар і охорона. Статус  і можливості. Нормальні родини дітей туди віддали. А ми підбираємо усіх, кого не беруть до гімназії. От і маємо  успішність погану, бандитизм,  прогули – безліч вавок суспільства. А ваш клас, Соня,  лідер у цьому напрямку. Тому, моя вам порада, поки не пізно, тікайте звідси. Вам, такій молодій і гарній, гріх псувати нерви на цей  непотріб. Це важкий тягар.

-    Ну чому ж зразу тікати? Ви мені обіцяли розповісти про цих дітей, - вхопилася я за рятівну ниточку.

-    Гаразд. Читайте прізвища, а я буду розказувати. Все, що знаю. А я багато знаю.

 Я розгорнула першу  жовту  особову справу й прочитала « Агєєв  Денис Максимович».

- Діти його називають Боксер. Таке погоняйло, - Жанна  Григорівна поверх окулярів глянула на мене, зрозуміла моє німе питання й пояснила, - Погоняйло – це на зразок клички, прізвиська. Друге  ім’я, як у індіанців. Типу Гостре око, Швидкий леопард. Ну, це індіанці так екзотично й влучно придумували, а наші  мислять примітивно, тому  обзивають один одного Гурок, Козел, Боксер. Щось приблизно так.

- Боксом займається? – у мене асоціації були саме такі: боксер –значить бокс. А що, логічно.

-Хто? Агєєв?  Він і без боксу мастак пики  квасити. Просто агресивний хлопець. Краще не чіпати, спокійніше буде. В гніві страшний. Не вздумайте батьків викликати до школи. Матір батько зразу ж поб’є. А потім синок  татуся буде  мутузити. Одним словом, нервові, не чіпайте.

  Другою справою була папка  Алєнтової Катерини.  Як тільки побачила це ім’я, виписане красивим почерком  на сірій  папці, зразу  ж згадала  високу дівчину із  смарагдовими очима й довгою  косою. Жанна Григорівна вмить розвіяла  мій світлий  образ:

- Виросло таке  одоробло. Лінива, гуляща  дівка, все за  хлопцями та за хлопцями. І мати її до нашої школи ходила, така ж пройдисвітка була. Як їй підщастило хлопця полюдського знайти і  не згулятися — ума не прикладу. Відповідальності  від неї не дочекаєтесь. Одні  халепи.

 Я відклала  папку Каті  й  взяла наступну  папку Гаврилюк Єлизавети Станіславівни.

-  Ця ще краща. Роз’їлася, як свиня. В такому юному віці  й стільки  жиру. Як одягне свої  штани, то й дивитися  гидко. Бачили б ви, як  на  фізкультурі стрибає. Всі ржуть. Без валідолу на це  дивитися не можна. 

- Хіба ж дівчина винна, що має таку фігуру? - зауважила я. - Не всім же Бог дав зовнішність фотомоделі.

- Там мама корова й доньку  розгодувала. Скільки вони там жруть, вам і не снилося. Сімейка поросят.  Тепер дівчина виросла, хоче подобатися  хлопцям, а куди з такою вагою?  Її Пупсиком  дражнять ще з класу третього. 

- Але ж є дієти, тренажери, - мені хотілося  віднайти  рецепт для Лізи, тому що, якщо чесно,  вона мені здалася дівчинкою  ніжною й доброю, правда, трохи зацикленою на кулінарії, бо весь час говорила про їжу.

- Ото -ото, дієти. Минулого року вона як задієтилася, то ледве в лікарні відкачали. Знесилену привезли. Не їла нічого  тиждень.

- Поступово  ж худнути треба, а не  різко, - зауважила я, готуючись взяти іншу справу.

- О, Гоша  Задорожний, - Жанна Григорівна аж підскочила на стільці, - Цього так і звуть — Жид. Єврейське правильне хитре дитя. Пакость зробить і тікать, а винним буде хтось  інший.

- А щось  гарне про цього хлопця ви можете сказати? - мене вже  починали напружувати коментарі, які складалися  тільки з негативу. Не могли діти бути всі поголовно такими гидкими.

- Клоуна чудово на  маскараді у сьомому класі зіграв, - згадала  Жанна Григорівна.

- От бачите, якщо  подумати, то вони мають щось гарне, - зраділа я. По обличчю педагога зрозуміла, що все не так  весело, як я хотіла б це бачити.

- Не поспішайте  шукати в них хороше. Вас чекає розчарування, - запевнила мене Жанна Григорівна.

  Калашніков Діма, рудий у веснянках веселий хлопець, за  характеристикою Жанни Григорівни виявився ледарем з найбільшої літери, дурносміхом і  крадієм.