Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Майже з корабля нас кинули в бій під Нев-Шапель. У бою, першому з багатьох, загинуло чимало моїх товаришів. Багато кого потрібно було замінити, тож підвищення не були дивиною. Як інспектор поліції я вважався офіцером, тож скоро став другим лейтенантом. Подальші підвищення не змусили себе чекати, і завдячував я тільки тому, що залишився живим. Один за одним гинули друзі. І родичі. У Камбрії в сімнадцятому загинув мій зведений брат Чарлі: «зник безвісти, можливо, загинув у бою». Він був на моєму весіллі за два роки до цього, а на його поминках я востаннє бачив батька: незабаром і той помер. Зрештою, із двадцяти добровольців, які завербувалися разом, нас лишилося тільки двоє, і тільки я один залишився при своєму розумі. Хоча це спірне питання.

Саме на війні я і зустрів лорда Таггарта. Мене викликали і наказали відрапортувати йому в Сент-Омері. На ньому були погони майора десятого піхотного корпусу, але скоро стало ясно, що насправді він із військової розвідки. Він переглянув мої документи, звернув увагу на те, скільки років я провів у підрозділі спеціальної служби, і приготував для мене завдання. Мене відправили в Кале вистежувати голландського націоналіста, якого розвідка підозрювала у допомозі ворогам. Я кілька тижнів висів у цього чоловіка на хвості, відстежуючи всі його контакти та зустрічі, і незабаром ми викрили мережу шпигунів, які працювали біля доків і передавали до Німеччини інформацію через нашу організацію роботи тилу.

Таггарт запитав, чи не хочу я продовжувати працювати на нього. Вирішувати було неважко: за місяць у розвідці я зробив набагато більше, ніж за два роки, які провів у траншеях. Результатами лишилися задоволені обидві сторони, я довів, що є хорошим спеціалістом. У порівнянні з ірландцями німці були аматорами. До шпигунства вони ставилися, як британці до торгівлі: не дуже чиста справа, яку краще залишити іншим націям.

Моя війна закінчилася наприкінці літа 1918 року після другої битви на Марні. Ганси востаннє кинули кості. Вони палили по нас усим, що мали; схоже, град артилерійських снарядів не вщухав два тижні. Я проводив рекогносцирування передових траншей, коли ми зазнали прямого удару. Мені пощастило. Мене знайшов санітар і притягнув до польового шпиталю, за тиждень мене перевезли до лікарні в Англії. Якийсь час я перебував у критичному стані. Мені давали морфій, щоб заглушити біль, і в наркотичному тумані я провів чимало днів. Лише набагато пізніше, коли мій психічний стан визнали задовільним, мені повідомили про смерть Сари. Сказали, що то був грип, справжня епідемія, і від нього померло безліч народу. Немов від того мені стало легше.

Назад до Франції мене вже не послали. Не було сенсу. У жовтні стало ясно, що війна закінчилася. Натомість мене демобілізували, дозволили повернутися до цивільного життя. Але яке це життя, коли всі, кого ти любив, лежать на цвинтарі або на полях боїв у Франції, а тобі залишилися самі спогади і відчуття провини? Я повернувся до поліції, сподіваючись знову отримати хоч якусь мету, ніби повернення до знайомих справ може реанімувати порожню душу. Нічого не допомагало. Сарина смерть забрала із собою найкращу частину мене, тож тепер дні були пустими, а ночі — сповненими криками померлих, заглушити які ніщо не могло. Ніщо, окрім морфію. Коли він скінчився, я перейшов на опіум. Не такий дійовий, але дістати його відносно легко, особливо для поліцейського, який точить зуби в Іст Енді. Тільки в Лаймхаусі було кілька барлогів. Якось морозної грудневої ночі я плентався по Нероу-стрит, дійшов до місця, де Кат вливається у Темзу, і подумав, чи не покінчити з усим одразу. Важко не буде. Коротенька прогулянка в темряву. Болю від холоду майже не відчуєш, і дуже скоро все закінчиться...

А тоді пригадав давню суперечку із сержантом із річкової поліції у Веппінгу. Лише думка про те, яке задоволення він отримає, виловивши з води моє роздуте тіло, мене утримала.

Отакі дрібниці можуть мати для мене значення.

Незабаром я отримав телеграму від лорда Таггарта, у якій він пропонував мені роботу. Його призначають комісаром Імперської поліції в Бенгалії, і йому потрібні хороші детективи, тож він запитував, чи не приєднаюсь я до нього в Калькутті. В Англії у мене так мало залишилося привабливого, що вже на початку березня, попрощавшись на набережній із батьком Сари, я ступив на борт пароплава, який тримав курс на Бенгалію. Перед від’їздом мені вдалося поцупити запас таблеток морфію із шафи з доказами в Бетнал-Гріні. Зробити це було неважко: докази часто губилися. Ходили чутки, що деякі офіцери у Веппінгу більше заробляли на контрабанді, ніж на службі. Але мене більше хвилювало, щоб таблеток вистачило на тритижневу подорож. А витримати її буде складно. Доведеться обмежувати себе, але я сподівався, що до Калькутти якось дотягну.

На жаль, доля має свої плани. Погана погода у Середземному морі додала до подорожі ще тиждень, і таблетки скінчилися за кілька днів до того, як на обрії з’явилися береги Бенгалії.

Бенгалія: зелена, щедра і темна. Країна паруючих джунглів і вологих мангрових хащ[9], води більше, ніж землі. Клімат тут був таким же ворожим, як і в будь-якому іншому куточку світу, тут або нестерпно пекло сонце, або заливали дощі, немов Бог у нападі роздратування зібрав у цьому проклятому місці все, що англійцям так не подобається. От і причина, чому тут, за вісімдесят миль від берега, у малярійному болоті на західному березі каламутної ріки Хуглі, ми маємо збудувати Калькутту, нашу індійську столицю. Певно, англійцям подобається виклик.

На індійський ґрунт я ступив першого квітня 1919 року. День дурня. У яблучко. Пароплав піднявся по річці. Джунглі поступилися полям і брудним селам, і нарешті за крутим поворотом річки з’явилося велике місто під вінцем чорного туману від сотень промислових димарів.

Уперше опинитися в Калькутті без допомоги наркотиків — досвід не з приємних. Звісно, тут спекотно — нестерпна, задушлива, безжалісна спека. Але проблема не в жарі. До божевілля доводить вологість.

Ріка задихається від кількості суден. Численні торгівці, що перетинають океан, вимагають місця біля доків. Якщо ріка — артерія міста, то ці судна — його кров, бо експортують товари по всьому світу.

Побачивши Калькутту, легко вирішити, що це якась давня метрополія. Насправді ж вона молодша за Нью-Йорк, Бостон