Читати книгу - "Меллорі"

Коррідон розреготався.

— Певно, твої друзяки вже добряче від тебе знудилися, — презирливо мовив він, а тоді підвищив голос і гукнув: — Ну ж бо, виходьте вже звідти, усі троє. Він сказав мені, що ви там.

Крю хапнув ротом повітря й важко опустився у фотель. Здавалося, що у запалій тиші він геть припинив дихати, а коли двері до дальньої кімнати відчинилися, поквапливо й зі свистом втягнув повітря крізь стиснуті зуби. До кімнати тихо увійшов чоловік у чорному береті, тримаючи в обтягнутій рукавичкою руці пістолет Маузера[16].

2

У житті Коррідона вже траплялося кілька випадків, коли його тримали під дулом зброї. Потрапляючи в такі ситуації, він щоразу ставав нервовий та сердитий. Нервував, адже знав, як легко будь-який дурник може вистрілити; і не важило, мав той дурник такі наміри чи ні. Були люди, які, тримаючи тебе під прицілом, насправді не збиралися стріляти, а були й такі, що якраз-таки збиралися це зробити. Коррідон визначив, що чоловік у чорному береті стрілятиме за найменшої нагоди. Він дійшов такого висновку, зазирнувши у його темні витрішкуваті очі. Для цього коротуна людське життя було не важливіше, ніж бруд на його пошарпаному тренчкоті чи той бруд, який вкривав його палець на гачку пістолета. Той великий маузер був не просто погрозою; то була нагла смерть, яку незнайомець ладен був без краплі жалю випустити на волю, натиснувши пальцем на курок.

— Поводьтеся дуже тихо, мій друже, — сказав чоловік у чорному береті. Його акцент був ледь-ледь відчутний, одначе він таки був, і Коррідон його упізнав. Отже, чоловік у береті був поляком. — Прошу, тільки без фокусів, інакше пошкодуєте. — Незнайомець цілився у Коррідонові груди.

Підвівши очі над дулом зброї, якою йому погрожували, Коррідон зиркнув на двері. Вона стояла у дверному проході, склавши руки на грудях. Її чорний светр і чорні штани мали похоронний вигляд у цій яскравій та сповненій кольорів кімнаті. У дівчини були дрібні та витончені риси. Яскраво нафарбовані губи підкреслювали бліде обличчя та великі чорні очі. Тонке й темне волосся сягало плечей, чубчик охайною рівною лінією перетинав чоло. Вона була на кілька дюймів вища за чоловіка у чорному береті та мала високі пишні груди. Вузькі стегна та незвично довгі ноги надавали фігурі цієї дівчини по-юнацькому худорлявого вигляду, але щойно ви помічали пишні та високі груди — і статура вже анітрохи не видавалася хлопчачою. Її очі притягували. Білки були навдивовижу чисті, неначе новенька порцеляна. То були незворушні, суворі очі; очі, які дочасно зістарилися від страждання та підозріливості, від зневіри та гіркоти.

— Привіт, Жанно, — сказав Коррідон і вишкірився. — Для чого ця вигадка з пістолетом?

— Сядьте, будь ласка, й тримайте руки так, аби ми могли їх бачити, — сказала вона холодним і невиразним голосом. — Ми хочемо з вами поговорити.

Коррідон не припинив посміхатися, однак відчував, що його губи напружилися. Він глипнув на Крю, який підвівся та відійшов від нього. Той нажахано дивився на пістолет.

— То це тому ви так довго ходили за мною слідом? — запитав Коррідон. — Соромилися чи просто не могли зважитися зустрітися зі мною віч-на-віч?

— Сядьте, будь ласка, — повторила вона.

Чоловік у чорному береті вказав дулом пістолета на фотель коло еркерного вікна.

— Отуди, — сказав він.

Коррідон знизав плечима й сів у фотель.

— То для чого ця вигадка з пістолетом? — повторив він.

З дального дверного проходу до кімнати зазирнув іще один чоловік. Він був високий, худий та білявий. Мав лише одну руку та шрам, який збігав половиною його обличчя, перетинаючи праве око, сховане під очною пов'язкою.

— Чи тут усе гаразд? — запитав він дівчину. — Я хотів би вийти, якщо ви зможете дати раду без мене.

Стосовно цього чоловіка Коррідон не мав ані найменших сумнівів. Це був достеменний англієць. Добре виховання, добра школа та добра університетська освіта, хист до командування — усе це можна було припустити, дивлячись на нього, й на тлі цього чоловіка уся ретельно виплекана показна зовнішність Крю видавалася фальшивою, немов підроблена монета. Пошарпаний, проте добре скроєний твідовий костюм, тонкі, охайно підстрижені вуса, носова хустка у нагрудній кишені піджака та запонки — усе це він носив, неначе однострій свого класу.

— Усе гаразд, — сказала йому дівчина, — але ти міг би взяти з собою його. — Її рука вказала на Крю. — Тут він лише заважатиме.

— О, так, звісно. — Однорукий чоловік кивком підкликав Крю до себе. — Ходімо. — Він говорив так, неначе звик до того, що йому підкоряються. Коли Крю спроквола перетнув кімнату, однорукий поглянув на Коррідона й усміхнувся, і та усмішка зробила його понівечене обличчя привабливим. — Мабуть, нам би годилося відрекомендуватися, — сказав він. — Це — Жанна Персіньї. — Він указав на дівчину помахом руки. — Чоловіка, що тримає пістолет, звати Ян. Його прізвище я вимовити не в змозі. Тож вам краще чинити, як і мені — називати його просто Яном. Я — Ренлі — Найджел Ренлі. Будь ласка, вислухайте те, що вам скаже Жанна. Ми не робили б усього цього, якби не мусили. Перепрошую за пістолет, але ж ви зажили собі слави своїм умінням вдаватися до насильства, чи не так? Ян аж ніяк не дотягує до вашої вагової категорії, а щодо мене, то, боюсь, я небагато зможу вдіяти у разі, якщо вам раптом заманеться зчинити бійку. — Він знов усміхнувся. — Ну що ж, я маю залагодити деякі справи, тож мені вже час іти. Вона з вами поговорить. — Ренлі зробив руху бік Крю. — Оцей наш друг — не один з нас. Але так уже сталося, що він із нами познайомився. Не знаю тільки, хто більше про це шкодує. Либонь, що ми. — Він усміхнувся, вийшов до іншої кімнати й зачинив за собою двері.

Коррідон зняв капелюха та пригладив зачіску, зануривши свої грубі пальці у копицю рудо-брунатного волосся. За колір своєї чуприни у загоні командос він дістав від побратимів прізвисько «Цегляна Макітра». Жінки вважали його привабливим. Однак його чеснотами були