Читати книгу - "Меллорі"

Крю притиснувся спиною до стіни й нажахано поглянув на Коррідона.

— Чого тобі треба? — він покинув спроби посміхнутися, з його манер нараз пощезли уся його владність і поважність, залишивши натомість лише негідну чоловіка слабкість і хитрощі.

— Ти тут сам? — запитав Коррідон.

— Так... але тобі ліпше мене не чіпати. — На скронях Крю виступили невеличкі краплини поту. — Мій адвокат... — Крю затнувся, усвідомлюючи, наскільки марно говорити про адвокатів з таким чоловіком, як оце Коррідон. І він спромігся лише на те, що кволо повторив: — Ліпше мене не чіпати...

— Зайди-но досередини, — сказав Коррідон, вказуючи на двері. — Я хочу з тобою поговорити.

Крю зайшов до кімнати. Він ступав повільно й заледве волочив ноги. Коррідон увійшов слідом за ним, зачинив за собою двері та, здійнявши брови, оглянув кімнату. Він геть не очікував, що Крю може жити у такій кімнаті, як ця. Вона була затишна та приємна; Крю явно доклав усіх зусиль, щоб обставити її так, аби вона забезпечувала комфорт і спокій. Хай куди Коррідон кидав свій погляд — усюди були вази з тюльпанами та нарцисами, що заповнювали кімнату своїми солодкими, густими, важкими пахощами.

— А ти знаєшся на тому, як затишно влаштуватися, еге ж? — запитав він, всідаючись на бильце великого, зручного фотеля. — У тебе тут дуже гарно, й усі ці квіти... Авжеж, направду дуже гарно.

Крю важко сперся на спинку софи. Він мав такий вигляд, немов ось-ось зомліє.

Коррідон уважно його розглядав і не міг збагнути, чому Крю був такий наполоханий. Він аж ніяк не був людиною, яку легко налякати. Коррідон добре пам'ятав, як незворушно та ввічливо тримався Крю, коли він упіймав його на шахрайстві. Саме та його чванькувата самовпевненість і намагання обернути все на жарт й підбурили Коррідона його вдарити.

— Та що з тобою не так? — різко запитав він. — Що тебе так лякає?

Крю голосно зглитнув. Він щось пробурмотів, неспокійно переступив з ноги на ногу і, зрештою, здобувся на відповідь:

— Нічого... нічого, зі мною усе гаразд.

— Ну, ти поводишся достоту так, неначе щось тебе добряче налякало, — сказав Коррідон, не зводячи з нього очей. — Та якщо вже ти кажеш, що нічого — то, значить, нічого.

А тоді він несподівано гаркнув до Крю:

— Хто така Жанна?

У кімнаті повисла тиша, яку порушувало лише виразне заклопотане цокотіння годинника на камінній полиці та прискорене, тривожне й хрипке дихання Крю.

— Я запитав тебе, хто така Жанна — та дівчина, яку ти три ночі тому приводив до клубу «Аметист», — порушив тишу Коррідон.

Губи Крю судомно скривилися. Він сказав:

— Йди геть. Якщо ти не даси мені спокою, я викличу поліцію.

— Не будь дурнем, — Коррідон витягнув пачку цигарок, запалив одну та кинув сірника у камін. — Ти привів цю дівчину до клубу, і вона розпитувала Макса про мене. Мене це зацікавило. Хто вона?

— Це брехня, — пошепки відказав Крю. — Вона тебе навіть не знає. Вона тебе ніколи не бачила на власні очі. — Він підчепив свій комірець пальцем і потягнув, немовби той раптом став затісний та почав його душити. — Чого б то їй раптом розпитувати Макса про тебе? Це брехня.

— Гаразд, нехай брехня. Але хто вона така?

Крю вагався. Коррідона це неабияк спантеличило. Він бачив, що Крю наляканий, однак лише зараз почав усвідомлювати, що це зовсім не він нагнав на нього страху. Крю вже був чимось наляканий ще до того, як Коррідон постукав у його двері.

— Ти її не знаєш, — похмуро мовив Крю. — Вона моя подруга. А тобі яке діло до того, хто вона така?

Коррідон випустив кільце диму та проштрикнув його пальцем.

— Хочеш, аби я тебе вдарив? — із ґречним і зацікавленим виразом запитав він. А тоді, поспостерігавши за тим, як розсіюється кільце диму, додав: — Бо я таки вдарю, якщо не заговориш.

Крю закляк. Саме цього Коррідон очікував. Знав-бо, що Крю, якого жахає насильство, уже майже відчуває на своєму обличчі удар його важкого кулака. А Крю й далі мовчав, його очі бігали туди-сюди, він був напружений, неначе не міг вирішити, що йому робити. А тоді кинув швидкий погляд через плече на ще одні двері у кінці кімнати. Відтак перевів очі від дверей до Коррідона, немовби намагався передати якесь повідомлення.

— Ліпше тобі мене не чіпати, — сказав Крю, його губи пересмикнулися, і він ще раз кинув погляд на ті двері.

Чи не хотів він, бува, сказати йому, що вони у цій квартирі не самі? Ця думка не давала Коррідонові спокою. Він і собі перевів погляд з Крю на двері й назад і запитально підняв брови. Крю завзято закивав, неначе іноземець у чужій країні, якому нарешті вдалося порозумітися зі співрозмовником за допомогою жестів. Він приклав пальця до губ і так нагадав Коррідонові третьосортного актора мелодрами, що той ледве не розреготався.

— Розкажи мені про Жанну, — сказав він, тихенько підводячись на ноги.

— Нема що розказувати. — І знову погляд переляканих очей прикипів до дверей. — Просто собі дівчина, моя знайома.

Коррідон безгучно підсунувся до Крю.

— Хто там? — прошепотів він, наблизивши своє обличчя впритул до Крю. Він бачив крихітні краплинки поту на його лиці та відчував запах бріоліну[15], що линув від його волосся. А тоді вже голосно продовжив:

— Чим вона займається? Звідки вона?

Крю підняв три пальці та зробив руху керунку дверей.

— Я нічого про неї не знаю. Просто якось її підчепив. — Він розпачливо намагався вдавати безтурботність. Мерехтлива посмішка з'являлася та знову щезала. — Ну, ти ж бо знаєш, як воно буває. Вона була гарненька штучка. І відтоді я її не бачив.

— Їх тут троє? — прошепотів Коррідон.

Крю кивнув. Він уже помалу оговтувався. До нього поверталася впевненість, огортаючи чоловіка, неначе друга шкіра.

Підвищивши голос, Коррідон запитав:

— А з курдуплем у чорному береті ти, бува, не знайомий?

Колір і впевненість, які вже були повернулися до обличчя Крю, миттєво щезли. У нього аж жижки затрусилися. Він почувався так, неначе Коррідон несподівано завдав йому сильного удару в живіт.

— Не знаю,