Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Ти знав? — запитую я суворим прокурорським голосом — все-таки колись ми товаришували.

— Капітан каже нам лише те, що вважає важливим!

— А як же я? — кидаюся на нього. — Чи хтось на цьому кораблі скаже мені, що саме є важливим? Може, ти?

Він мовчить, глухий до мого болю, і в розпачі я відвертаюся. Тепер, як ніколи, його мовчанка вражає мене просто в серце, адже колись Бронн відкрив би мені геть усе. Він поселився на «Діві», коли мені було лише п’ять. Батько знайшов його на доках; сирота, що виживав лише з крадіжок на кораблях; юна сила, налита аж по самі вінця. Батько скористався нагодою — і з малого злодюжки виростив убивцю. Щойно хлопець став юнгою, швидко присоромив половину екіпажу своєю здатністю блискавично видиратися на щоглу і гойдатися на вітрилах. Бронн був старший за мене на три роки, але не заперечував, щоб я всюди за ним швендяла; а скільки він витратив часу, поки навчив мене в’язати морські вузли! Словом, я його обожнювала.

Але що спільного у того Бронна, з яким я зростала, із цим злодюгою, що вбиває із філігранною точністю, ніби й не доклавши зусиль — так, у цьому він майстер, яких пошукати. Серед нас, двох дітей, що виросли на цьому кораблі, йому більше годиться успадкувати батькову справу.

Усе змінилося після його Ініціації. Вона стала не просто кінцем нашій дружбі, ба більше — побачивши мене здаля, Бронн негайно зникав із виду, а на одному кораблі це — справжній подвиг. Втрата найкращого друга залишила в моїй душі глибоку рану, але те, що сталося потім, виявилося значно гіршим. Щоб затягнулися шрами від його зради, знадобилося чимало часу. Хоч-не-хоч, я змусила своє серце закам’яніти.

— Я і не думаю стрибати, якщо тебе це хвилює!

Я навіть не намагаюся приховати злість, тому що, дідько, він добре знає, що я цього не зроблю. Він повертається до мене обличчям — скам’янілим, байдужим, без тіні розкаяння.

— Ти це зробиш? Вийдеш за нього?

— Хіба у мене є вибір?

Залягає мовчанка. Вже сутеніє, і у пам’яті зринають спогади про те, як ми із Бронном разом споглядали зорі. Якось дуже давно я довірила йому всі свої таємниці, — навіть про страх води розповіла. Щоб я менше боялася, ми, бувало, лежали горілиць під нічним небом і він доводив мені, що зірки — це такі собі морські мапи, які віддзеркалюють усі пройдені нами шляхи. «Якщо раптом ти заблукаєш, небо обов’язково вкаже шлях додому!» — мене трішки бентежила ця думка, адже «Діва» завжди була моїм домом, і якщо я тут, то як же мені загубитися?

З першого погляду ясно, як ми віддалилися одне від одного. Це обличчя, колись таке щире, тепер кам’яне та непохитне; остаточно закрите моєму світу.

Я відвертаюся, відганяючи ці спогади подалі.

— Не прикидайся, що тебе це хвилює! Йди під три чорти, Бронне!

Через знайомий звук — черевики тупотять по дереву — дивлюсь угору: хто ж іще не витримав цього комедійного дійства? На мій превеликий подив, Принц Торін власного персоною кинувся мене шукати.

Силуючись не перечепитися за свою спідницю, стаю на ноги — адже не личить розсідатися під час бесіди із королівською персоною.

— Ось я тебе й знайшов! — Торін зиркає на Бронна, — чи могли б ви залишити нас наодинці?

Та замість піти Бронн ще ближче підступає до мене.

— Наказано не відходити від неї ні на крок!

Навіть не знаю, що гірше: упевнитися, що його товариство — це лише вимога мого батька, чи те, що він насмілився кинути виклик самому Принцу?

Помітно, що Торін теж спантеличений. Він не сподівався, що хтось піде йому наперекір.

— Запевняю вас, що зі мною вона у цілковитій безпеці!

Я і без них обох була в повній безпеці, та здається, зараз їх це мало хвилює.

Бронн схрещує руки:

— Одначе…

Через протистояння двох чоловіків запанувала незручна мовчанка. Дивлюся то на Торіна, то на Бронна — і мало не закипаю від роздратування. За кого вони в біса себе мають?

— Гадюка підпорядковується Королю, тому ще раз прошу залишити нас на самоті! — Торін ввічливий, проте рішучий, а що найцікавіше, зовсім не боїться; особливо це помітно тепер, коли поруч нема його похмурого охоронця. Схоже на те, що чутки про його боягузтво не містять і зернини правди.

— Я Змія, а не Гадюка! А ти — не Король!

Досить з мене цього!

— Ти можеш йти, Бронне! Ми з Принцом дамо собі раду і без тебе!

Тільки-но Бронн відкриває рота, щоб заперечити, я його випереджаю:

— Ти мені не потрібен! Я волію, щоб ти пішов! — слова, що зриваються з моїх уст, жорсткіші, ніж я сподівалася; вони помережені гіркотою всіх цих років.

Якусь мить Бронн пильно дивиться на мене; його обличчя незворушне. Секунду потому він кліпає і киває головою:

— З вашого дозволу!

Ці слова аж сочаться сарказмом, і я змушена приборкати усю різкість моїх слів, котрі так і рвуться боляче вдарити йому в спину в ті лічені секунди, коли він повертається і йде геть.

Торін дивується:

— Він дійсно найкращий вбивця у твого батька?

— Так!

Чи можливо переконати його, що саме так і є? Зріє надія, що він посмішкою покаже, що зрозумів, але він цього не робить. Як і Бронна, його неможливо розгадати.

Чоловік, з яким я от-от повінчаюся, підходить до мене і перехиляється через поручні. Роблю те ж саме, прислухаючись до ніжного плюскоту хвиль об наш корабель. Мабуть, у цих обставинах варто про щось заговорити, але нічого путнього в голову не лізе.

Та виявляється, усі ці старання зайві, бо він першим порушує мовчанку:

— Коли небеса поглинає темрява, так що не видно навіть Місяця, вода нерухома. Тиха. Магія завмирає, скована кригою, адже сьогодні Нічний Мисливець виходить на полювання.

Він цитує одну із моїх улюблених історій, яку Ґрейс колись мені переповідала.

— Його здобич — диявол; багатоголовий, лютий диявол. Десь серед хвиль реве хижак, — я завершую уривок замість нього. Гадаю, чутки про його вченість таки правдиві.

Він схвально киває:

— Отож, скоро наше одруження!

Мені перехоплює подих:

— Ніби так!

Я повільно підіймаю голову, аби лише пересвідчитися, що Принц пильно дивиться на мене. Направду, він божественно красивий; сонячне