Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Я міг би просидіти так до самого світанку, ну або поки не заснув би на цій самій лавці, але мій спокій порушився скрипом вхідної хвіртки. Втомлено позіхаючи та потираючи на ходу натруджені руки, Тірел ішов до будинку. Я крадькома стежив за ним, сподіваючись, що він пройде повз. Бажання не збулося. 

- Знову втечеш цієї ночі? – зупиняючись біля лави, суворо запитав чоловік. 

- Ні, - коротко відповів я, намагаючись не дивитися на нього. -

 Невже? Щось не віриться. Чи може тебе замкнути для надійності?

- А може, ви мені дасте спокій? – не стримуюсь я. Так, це була помилка, якої я вже не раз припускався. Не можна було йому відповідати, але я знову не стримався. 

- Як ти смієш так розмовляти зі старшими? - вітчим відразу підвищив на мене голос. - Коли ж ти зрозумієш, що я з тебе людину зробити намагаюся? 

Я зрозумів, що справа набирає небезпечних обертів і встав з лави, намагаючись піти. Але Тірел перегородив мені дорогу і продовжив свою гнівну тираду:

- А ти вперся чолом і з кожним днем ​​все більше стаєш схожим на свого батька. Так от знай, він був чудовиськом! Втік як боягуз і сподіваюся, давно у в'язниці згнив. Так що запам'ятай, або ти за розум візьмешся, або я з тебе всю цю дурню сам виб'ю! Цими руками! - він потряс у мене перед обличчям стиснутими кулаками, з його рота пахнуло випитим самогоном. – І це моє останнє слово.

Слова про батька вдарили сильніше, ніж кулак. Я настільки здивувався, що, здається, перестав дихати. Я дуже мало знав про свого батька, мама про нього практично не говорила. Але мені вистачало й тих слів, що я сильно на нього схожий. Попри те, що говорили вони докірливо. Мене завжди гріла надія, що я колись зустріну його і що він пояснить, чому покинув нас. Я впевнений, що це буде дуже вагома причина. Але я навіть думки не припускав, що мій рідний батько може бути чудовиськом, боягузом і взагалі якимось злодієм, якого посадили у в'язницю. 

- А тепер марш у будинок! - Тірел боляче схопив мене за плече і потягнув до дверей.

Тихо зашипівши від болю, я мимоволі зробив пару слухняних кроків. А потім подумав: "Якого дідька, я все це терплю?" Несподівано і різко, а тому успішно, я вирвався з хватки. Відскочив назад. 

- Куди? - суворо вигукнув Тірел, і спробував знову мене зловити, але марно. Я швидко відступив далі. 

У цей момент відчинилися вхідні двері та на поріг вийшла мама.

- Що тут відбувається? – схвильовано спитала вона, дивлячись на нас. 

- Хлопця твого виховую, - швидко пояснив Тірел. - А то він знову втекти надумав. 

- Сарід, це правда? - я чую в маминому голосі тривогу, від того стає ще болючіше. Але рішення вже ухвалено. 

- Пробач, мам, - насилу відповідаю я. – Але я так більше не можу… 

Різко розвернувшись, я побіг геть. Не оглядаючись і не розбираючи дороги, поки просто не вибився з сил.