read-books.club » Фентезі » Тринадцята казка 📚 - Українською

Читати книгу - "Тринадцята казка"

247
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тринадцята казка" автора Діана Сеттерфілд. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 117
Перейти на сторінку:
була вдома сама». Знайомі дівчатка аж роти пороззявляють зі здивування… Я так довго прагнула подорослішати, що коли це нарешті сталося, я розгубилася й не знала, що зі своєю дорослістю робити. Я сподівалася, що, ставши «великою», одразу ж набуду необхідного досвіду й побачу себе такою, якою мені судилося бути в дорослому житті. Мені гадалося, що навколишній світ відкине свою звичну дитячу подобу і враз відкриє свій таємничий, «дорослий» бік. Але натомість я, здобувши таку бажану незалежність, відчула себе навіть молодшою і беззахиснішою, ніж дотепер. А що, як зі мною не все гаразд? І я так ніколи й не подорослішаю?!

«Може, все ж-таки піти до місіс Робб? — спало мені на думку. — Ні, не піду. Я знаю краще місце», — вирішила я і заповзла під батькове ліжко.

Відтоді як я була там востаннє, простір між рамою ліжка та підлогою помітно зменшився. У плече мені боляче вперлася валіза — я пам’ятала цю валізу, ми її брали із собою, коли їздили на відпочинок; і вдень, і зараз, у темряві під ліжком, вона була однаково сірою й непоказною. У ній було складено наше літнє причандалля: сонцезахисні окуляри, плівки для фотоапарата, купальний костюм (мати його ніколи не вдягала, але чомусь так і не викинула) та всяка всячина. З протилежного боку лежала картонна скринька. Я намацала гофровану відкидну накривку, підняла її й заходилася порпатися всередині. Ось сплутана гірлянда для новорічної ялинки. А ось укрита пір’ям одежинка іграшкового янгола. Коли я востаннє була під батьковим ліжком, я ще вірила у Санта-Клауса. Тепер — уже ні. Може, це теж означає, що я дорослішаю?..

Вивертаючись із-попід ліжка, я зачепила рукою стару бляшанку з-під печива, й вона наполовину висунулася з-під мережки покривала. Я згадала цю бляшанку: вона лежала там завжди. На накривці — зображення скель та ялин північної Шотландії. Раніше мені ніяк не вдавалося цієї накривки зняти — дуже вже щільно вона прилягала; не надто сподіваючись на успіх, я зробила нову спробу — і під моїми «дорослими», сильнішими пальцями накривка раптом піддалася, піддалася так легко, що я аж злякалася від несподіванки. Усередині лежав батьків паспорт, а також кілька папірців різного розміру: це були бланки — частково друковані, частково заповнені від руки. Підпис там, підпис тут.

Бачити для мене означало читати. Так було завжди. Я стала перебирати документи. Свідоцтво про одруження моїх батьків. Їхні свідоцтва про народження. Моє свідоцтво про народження. Червоні друковані літери на кремовому папері. Підпис батька. Я обережно склала папери, поклала разом з іншими документами, що їх уже встигла переглянути, а потім узяла ще один бланк. Він був цілком тотожний з моїм свідоцтвом про народження. Дивно… Навіщо мені два свідоцтва?..

І тут я збагнула, в чому справа: той самий батько, та сама мати, ті самі дата і місце народження, але ім’я — інше!

Що сталося зі мною в ту мить!.. У моїй голові все наче розпалося на шматочки, а потім знову склалося, але вже по-іншому, як у калейдоскопі. Із людською свідомістю таке подекуди трапляється.

Отже, я маю сестру-близнючку.

Усупереч збентеженню, я, спонукана цікавістю, розгорнула ще один папірець.

Це було свідоцтво про смерть.

Моя сестра померла.

Тепер ясно, чому я завжди відчувала якийсь дискомфорт.

Відкриття ошелешило мене, але не здивувало. Бо я завжди це відчувала. Я завжди знала — і це знання, таке природне і звичне, навіть не потребувало слів: був хтось іще. Якесь інакше повітря праворуч від мене. Якесь інакше, менш прозоре, світло. Щось дивовижне, що змушувало вібрувати порожній простір праворуч від мене. Моя бліда тінь.

Притиснувши руки до правого боку, я схилила голову так, що ніс ледь не торкався плеча. Це був давній жест, який я завжди робила, коли мені було боляче, коли була чимось спантеличена, коли мене до чогось примушували. Цей жест був надто звичним і буденним, і я не замислювалася над його причиною раніше. І ось тепер я відкрила його таємницю. Схиляючи голову праворуч, я шукала свою сестру. Шукала там, де вона мала бути, — поруч зі мною. Праворуч від мене.

Коли мій усесвіт оговтався і знову заходився повільно обертатися навколо своєї осі, коли я знову побачила перед собою оті два шматочки паперу, мені подумалося: «Так он воно як!» Біль утрати. Печаль. Самотність. Якесь дивне відчуття завжди тримало мене осторонь від інших людей, усе життя складаючи мені компанію, і ось тепер, знайшовши ці свідоцтва, я нарешті дізналася, що то було за відчуття. То була моя сестра.

Минуло ще багато часу, доки я не почула, як у кухні скрипнули двері. Від хвилювання ноги не слухалися мене, але я підскочила й вибігла аж на майданчик. Унизу, біля сходів, стояла місіс Робб.

— Усе гаразд, Марґарет?

— Так.

— Тобі нічого не треба?

— Ні.

— Коли захочеш — заходь до нас.

— Гаразд.

— Тато і мама незабаром повернуться.

І вона пішла.

Я поклала документи у бляшанку, а бляшанку засунула назад під ліжко. Потім вийшла зі спальні і зачинила за собою двері. Знову поглянувши у дзеркало, я аж здригнулася, зустрівшись очима з незнайомкою. Під її пильним поглядом по спині аж мурашки побігли.

Здавалося, вона прозирає мене наскрізь, бачить кожну кісточку мого скелета.

Трохи згодом на сходах почулися кроки. То поверталися батьки.

Я відчинила двері, вийшла на майданчик — і потрапила в батькові обійми.

— Молодець, доню! — сказав батько. — За все — відмінна оцінка.

Мати здавалася блідою і змореною. Від прогулянки в неї розболілася голова. Таке траплялося нерідко.

— І справді молодець! — докинула вона. — От любенька!

— То що скажеш, мала? — спитав батько. — Як воно — бути самій удома?

— Усе було добре.

— Я так і знав, що все буде добре, — відказав він та, не в змозі стриматися, знов обійняв мене — радісно, обіруч — і поцілував у маківку. — А тепер — у ліжечко. І довго не читай.

— Не буду.

Згодом я почула, як батьки починають звичну процедуру підготовки до сну: тато відчинив дверцята невеличкої шафи для ліків, видобув звідти мамині пігулки і налив води у склянку. Потім пролунала його звична фраза:

— Гарненько виспишся — краще почуватимешся вранці.

Після цього двері кімнати для гостей зачинилися, а трохи згодом рипнуло ліжко у батьковій спальні, і я почула, як тато клацнув вимикачем.

Я дещо знала про близнюків. Це коли одна клітина, замість того щоб перетворитися, як звичайно, на одну людину, якимось незбагненним чином перетворюється на двох абсолютно однакових людей.

Виявляється, я теж була близнюком.

Але

1 ... 6 7 8 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцята казка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тринадцята казка"