Читати книгу - "Легковажна наречена, Аліна Амор"

Що тут розпочалося! Дівчата повскакували зі своїх місць і кинулися до мене. Усі радісно гомоніли, обіймали. Здійнявся неймовірний шум і гамір, у якому важко було щось розібрати. Неподалік я побачила літніх монашок, але вони тільки з розумінням посміхалися і не поспішали припиняти цей бедлам. Саме тоді я зрозуміла, що Евелін тут щиро люблять. Скільки позитивних емоцій ринуло на мене! Наче я рок-зірка, а довкола фанати, фанати…

Думаю, Евелін хороша людина, адже такі щирі почуття неможливо вдати.

Коли всі трохи заспокоїлися, мене всадили за стіл, і весела балаканина продовжила живити мою цікавість. Я ледве встигала запам'ятовувати імена дівчат та новини останніх днів. Пощастило, що пам'ять у мене чудова.

Після сніданку до мене підійшов граф де Ларуа і поцікавився самопочуттям. Я кивала і старанно показувала що почуваюся чудово, після чого він попросив зібрати речі, оскільки ми скоро виїжджаємо.

Мелінда з радістю кинулася допомагати і через якихось півгодини ми зібрали валізу. Речей у Евелін було небагато: ті самі сірі учнівські сукні, ще одна простенька синя і така ж темно-бордова. Я переодягалася в синю. Ще знайшлося три пари невиразних чорних туфель, чоботи, спідня білизна, плащ, ну і по дрібниці – гребінці, шпильки. Кілька книжок.

Я зиркнула на назву однієї з них. Ага, молитовник, і з полегшенням зітхнула - я не тільки місцеву мову розумію, а й читати можу. Це радує.

Потім дружна монастирська компанія провела мене і мага-лева, як я його про себе називала, до чорної дерев'яної карети, що вже чекала на нас. Вона була прикрашена білими вензелями і запряжена четвіркою різномастих коней. Знову почалися обійми, а у дівчат навіть сльози на очах  виступили. Усміхаючись і киваючи, я прощалася з усіма і слухала напуття монашок.

Але зрештою все це скінчилося, ми зручно розташувалися на оббитих червоним оксамитом м’ягких сидіннях, і карета рушила.

Я  подумала, що добре було б по дорозі дізнатися щось нове. І мій новий дядько не розчарував:

- Сподіваюся, Евелін, тебе не образив поспішний від'їзд? – граф запитливо глянув мені у вічі.

Я показала жестами що все гаразд і він продовжив:

- Розумію, що ти ще не відновилася, але злочинців, на жаль, не вдалось знайти. У нашому родовому замку ти будеш під більшим захистом. Я і твій наречений подбаємо про це!

Нічого собі! У мене ще й наречений на додачу є? Чим далі тим чудніше…

Також я дізналася, що тітка Амалія та кузина Корделія, це як я зрозуміла, дружина та дочка графа, з нетерпінням чекають на нас. Але незабаром дядьку набридло спілкування в режимі монологу. Він сказав що не хоче мене втомлювати і обернувся до вікна. Решту дороги ми мовчали, граф був задумливий і похмурий. А я дивилася у вікно з моєї сторони і думала, думала, думала.

Для прийняття вірних рішень важливо правильно оцінювати ситуацію. І хоча моє розуміння положення справ рясніє білими плямами, точніше навіть вся ця історія - суцільна біла пляма з вкрапленнями розрізнених фактів, але потрібно зі всім цим розібратись і зорієнтуватись.

Чи варто довіритися графу? Я уважно подивилась на чоловіка. Виглядає серйозним та надійним. І знову ж таки - Верховний маг, людина впливова і магічно сильна.

Якщо не він, то хто може допомогти? Але довіритись страшно.

Я розглядала графа та намагалася зрозуміти що він за людина.

Зовнішність благородна, не сказати що красень, але про таких кажуть: видно породу. Ніс з горбинкою, сірі холодні очі, високі вилиці, тонкі стиснуті губи та зморшки на напруженому лобі. Аристократично незворушна манера тримати себе. І такий, занурений у себе. Загадковий. Особисто мені імпонують такі люди.

Я хотіла прочитати його, але не могла - крім стриманого напруження, обличчя мага практично не виражало емоцій.

Якась смутна думка майоріла на межі моєї свідомості, але я ніяк не могла її вловити. Ще раз зіставила всі факти, що вдалось дізнатися. І нарешті зрозуміла що мене турбувало: ніхто крім графа не бачив нападників. Їх так і не знайшли.

Навіщо комусь проникати у жіночий монастир щоб убити юну дівчину? Кому вона заважала?

Від однієї цієї думки по тілу пробіглось тремтіння.

Так, ще раз, згадуємо: що я бачила? Графа з кинджалом у руках, що чи то встромляв, чи то витягав лезо з моїх грудей.

Тепер питання: а чи були ці злочинці в дійсності?

Ох…

Шкіру миттєво вкрив липкий піт, навіть долоні змокли. Я нервово витерла їх об сукню.

Чи є у дядька Евелін мотиви позбутися її? Не знаю…

Може спадщина? Може вона бачила чи чула те що не повинна? Та мало що могло статися!

Хоча з іншого боку, він наче хвилювався, лікував як міг. Чи це лише прикриття?

Знову ж таки - слідчих не пустив до мене… Справді дбав про моє самопочуття чи тут щось інше?

І що саме бачила настоятелька? Чому злягла із серцевим нападом? Злякалася за мене чи її налякав вигляд графа, вбиваючого племінницю?

Як би там не було, довіряти йому поки не варто, треба переконатися вбивця він чи ні.