Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 7

Заплющую очі і роблю кілька глибоких вдихів. Не хочу їм показувати, як мене зачепили ці слова. На жаль, я не можу мати дітей. Вирок лікарів остаточний та оскарженню не підлягає. Я ніколи не дізнаюся, як це виношувати свою дитину під серцем. Не притисну новонародженого малюка до себе.

Після трагічного випадку лікарі витягли мене з того світу, але… я назавжди залишилася неповноцінною жінкою. Тому Маруся стала для мене промінцем світла. Я покохала дівчинку всім серцем. Для мене вона дочка, вона є сенсом мого життя. І щоб бути з нею поруч, я зроблю все.

Цілую свою дитину в шовковисте волоссячко. Стримую сльози. Не дозволю Галі та Тоні насолоджуватися моїм болем.

- Твій Толік так і не з'явився, - важко зітхаю, - У вас нещодавно ювілей був, а я не чула, щоб ти розповідала про подарунок? Що він подарував? Або зайнятий на роботі, забув… як завжди? - кажу Галі, і з задоволенням відмічаю, як її обличчя набуває землистого відтінку.

А що хотіла? Нехай отримує відповідь своєю ж монетою.

- Та забув! Уявляєш, Карінко! - зловтішно підтакує мені Тома.

- Ох, ці чоловіки, - награно обурююся. – А Вадим так постарався. Андре Міллер і справді приголомшливий! - кидаю погляд на сцену, куди виходить співак.

Мені все одно. Але кусаю Галку її методом. Якщо продовжить, можу й жорсткіше. Навколо всі говорять про нескінченних коханок її чоловіка. Вона напевно знає, але воліє заплющувати очі.

Втім, не мені її судити. У мене у шлюбі теж все далеко від ідеалу.

- Який красень! - Галина відразу забуває про все та гарячково вдивляється в сцену.

Я чужа на цьому святі. Ловлю себе, вкотре, на одній і тій самій думці. Мені чужі їхні ідеали, їхній спосіб життя. Так і не змогла завести подруг, влитися у світську тусовку, чим постійно злю чоловіка.

Під час концерту не слухаю пісень. Не цікаво. Лише мило посміхаюся, коли співак дарує мені квіти та вітає мене. Навіщо мені якийсь незнайомий чоловік, хай і дуже відомий?

Зате невідомий злочинець, як виявилося, мені дуже потрібен! Якраз весь концерт його згадую. Червонію від усвідомлення своїх вчинків. Як соромно. А нічого з собою вдіяти не можу. Шукаю поглядом Ворона. Що за наслання! Адже я знаю, що ризикую всім. Головне – Маруся! Але божевільне тяжіння диктує свої умови. Воно сильніше за будь-які докази розуму.

- А ось і моя прекрасна дружина! – Вадим з'являється за моєю спиною. – Подобається концерт?

- Дуже! - брешу на автоматі.

Прикушую язика, з якого мало не злетіло питання про дивного мужчину.

Залишок вечора чоловік від мене не відходить. Донечка заснула, ми з Вадимом відносимо її до дитячої. На публіці він обсипає мене компліментами, цілує руки і поводиться як завжди бездоганно. Ловлю на собі заздрісні погляди. Нічого нового. Звикла. Гра, брехливі фрази, посмішки, як же все це вимотує.

Хоча… на диво, допомагають думки про Ворона. Наче, навіть не бачачи його, відчуваю невидиму підтримку. Маячня це все та просте самонавіювання.

Свято триває майже до ранку. У мене вже вилиці болять посміхатися. Але краще так. Перспектива залишитися з чоловіком наодинці лякає. Але від цього не втекти…

- Отже, тобі сподобався мій брат? - запитує мене, коли ми входимо в спальню.

- Я не знала, що ти маєш брата... - опускаю голову. Від нього пахне люттю, вже інтуїтивно вгадую ці вібрації. І вони не обіцяють нічого хорошого.

- Є, - киває, задумливо дивлячись у вікно. – Одна чорна кішка між нами пробігла. Все зіпсувала зараза, – каже тихо, але у кожному слові стільки ненависті.

- Але ж тепер ви помирилися? – порушую одне з основних правил – не ставити запитань.

Нариваюся ж. А не можу зупинитись. Бажання дізнатися про Ворона більше, сильніше за почуття власної безпеки.

- Всі баби зло... їх створив нечистий, щоб псувати чоловікам життя, - різко обертається, впивається в мене колючим поглядом. - І ти, Карінко, ніякої подяки, тільки ганьбиш мене.

- Вадиме, вибач, я не… - піднімає руку вгору. Морщиться, як від зубного болю.

- Мовчи. Не дратуй мене. Не можу чути твій писк. Забула, що могла зараз за колючим дротом термін мотати? Скільки тобі світило? Нагадаєш? - підходить до мене, нависає як кат.

– П'ятнадцять, – відповідаю одними губами.

- Тебе я врятував від тюрми, а от його не зміг.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно