Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Знову у Вортіна, капітане. Але… тепер усе набагато гірше… 

Позаду них Скати та Могоки сторожко перезиралися. Тоді взяли свою зброю і обережно відступили. «Не те щоб ми не хотіли битися, — промовляли їхні обличчя. Просто нам є за що взятися, і ми якраз йдемо вивідати, за що саме». 

На пристані було навдивовижу тихо: ані криків, ані звичного гамору. Люди були надто заклопотані думками про гроші. 

Сержант Колон із капралом Ноббсом сперлися на дров’яний стіс і спостерігали за тим, як якийсь чоловік старанно виводив назву «Гордість Анк-Морпорка» на носі корабля. Якоїсь миті він усвідомить, що пропустив літеру «р», тож вони вже були в млосному передчутті скромної розваги. 

— Ти колись плавав, сержанте? — запитав Ноббс. 

— Ні, тільки не я! — відповів сержант. — Ніколи не ходи в море, хлопче. 

— А я і не ходжу, — запевнив його Ноббі. — Я ніколи не ходив у море. Ні разу я в море не ходив. 

— Ну-ну. 

— В цьому плані я дуже чистоплотний. 

— Підозрюю, ти й гадки не маєш, що означає «ходити в море», правда? 

— Ні, сержанте. 

— Це означає «вирушати в плавання». Не можна, курча, довіряти морю. Ще дітваком я прочитав книжку про хлопчика, який обернувся русалкою і жив на дні… 

— Моря… 

— Во-во. Цікаво було читати про всіляких рибок та рожевих морських черепашок і таке інше, а тоді я поїхав на канікули до Квірма, побачив море і подумав собі: народжений плавати не втоне, і якби моя матінка вчасно не схопилася на ноги, я не знаю, що би було. Але ж хлопчик з книжки вмів дихати під водою, а мені звідки було знати? Про море то все брехня. Не море, а болото з омарами. 

— Дядечко моєї мами був моряком, — мовив Ноббі. — Але після великої чуми його забрали до війська. Кілька фермерів його споїли, а наступного ранку він прокинувся прив’язаний до плуга. 

Вони ще трохи посиділи. 

— Схоже, на нас чекає війна, сержанте, — озвався Ноббі, коли художник взявся дуже акуратно виводити останню літеру «а». 

— То ненадовго. Серед хапонців багато боягузів, — запевнив його Колон. — Як спробують трохи холодної сталі, миттю дадуть драпака через піски. 

У сержанта Колона було багате освітнє підґрунтя. Він ходив до школи «Тато завжди казали», поступив у коледж «Це навіть не обговорюється», а тепер ось вчився на аспірантурі університету «Один гаврик у пабі сказав». 

— То все це швидко закінчиться? — запитав Ноббі. 

— Аякже, крім того в них інший колір шкіри, ніж у нас, — мовив Колон. — Тобто… в мене… в будь-якому разі, — додав він, вивчаючи багату палітру відтінків капрала Ноббса. Схоже, капрал Ноббс був єдиний серед живих із таким кольором шкіри. 

— Констебль Візит доволі шоколадний, — мовив Ноббі. — Я ніколи не бачив, щоб він тікав. Якщо старому Умивальні[3] випадає нагода впхнути комусь релігійну брошурку, він біжить, аж язик по спині скаче. 

— Але ж омнійці більше на нас схожі, — зауважив Колон. — Трохи дивакуваті, але загалом такі, як ми. Ні, щоб зрозуміти, хапонець це чи ні, прислухайся, скільки слів у нього на «ал» починаються. Бо це їх залізно видає. Вони винайшли всі слова на «ал». Ось як можна відрізнити хапонця. Наприклад, ал-коголь, зрозумів? 

— Вони винайшли пиво? 

— Та. 

— Розумно. 

— Я б так не сказав, — заперечив сержант Колон, надто пізно усвідомивши, що припустився тактичної помилки. — Тут їм радше пощастило. 

— Що вони ще придумали? 

— Що ж… — Колон ламав собі мізки. — Наприклад, ал-гебра. Це задачки з літерами. Для тих… тих, хто не дружить з цифрами, розумієш? 

— Точно? 

— Звичайно, — підтвердив Колон. — Насправді, — він правив далі, тепер уже трохи впевненіше, коли бачив, в якому напрямку рухатись далі. — Мені один чарівник із Академії сказав, що вони придумали ніщо і цим зробили неабиякий внесок у математику. А я на те: «Га?», а він мені: «Вони придумали нуль». 

— Мені якось не дуже мудро звучить, — мовив Ноббі. — Всякий може придумати ніщо. Я от нічого не придумав. 

— Ось і я про що, — підтримав його Колон. — Я сказав йому, що деякі люди придумали цифри, такі як «чотири» і… 

— …сім… 

— …атож, і ці люди — генії. Ніщо не потрібно було придумувати. Воно завжди лежало на поверхні. А вони певно його випадково знайшли. 

— Бо довкола них сама пустеля. 

— Так. Ти це гарно підмітив. Пустеля. Де, як усім відомо, нічого немає. Для них ніщо — основний природний ресурс. Це навіть не обговорюється. А ми більш цивілізовані, розумієш, нам є що рахувати, тож ми винайшли цифри. Це як… кажуть, що хапонці винайшли астрономію… 

— Ал-трономію, — ввічливо виправив його Ноббі. 

— Ні, ні… ні, Ноббі, гадаю, вони вже встигли до того часу придумати літеру «с». Певно, поцупили її у нас… Хай там як, вони просто мусили винайти астрономію, бо їм, крім неба, більше нема на що глядіти. Всякий може дивитися на зорі й роздавати їм назвиська. Тому винайшли — це гучно сказано. Ми ж, коли щось мигцем угледіли, не талапаємо всім довкола, що це наш винахід. 

— Я чув, у них там багато дивних божків, — мовив Ноббі. 

— Ага, і схиблених священників, — додав Колон. — У половини з них піна з писка йде. Вони вірять у всякі божевілля. 

Якусь мить вони мовчки спостерігали за художником. Колон якраз боявся наступного запитання. 

— То чим саме вони від нас відрізняються? — запитав Ноббі. — Бо деякі наші священники теж трохи… 

— Що це за антипатріотичні настрої? — гримнув Колон. 

— Ні, ти що. Просто запитую. Я розумію, що вони багато в чому гірші, бо вони чужинці і все таке. 

— І вони, звісно, просто обожнюють війну, — мовив Колон. — Люті мерзотники зі своїми закрученими шаблюками. 

— Хочеш сказати… вони люто на вас нападають, але, щойно спробувавши холодної сталі, боягузливо деруть кігті? — запитав Ноббі, в якого іноді була надто добра пам’ять на деталі. 

— Як я вже казав, їм не можна довіряти. А ще після трапези вони безпардонно відригають. 

— Ти… теж, сержанте. 

— Так, але я хоча би не вдаю, що це ввічливо, Ноббі. 

— Я такий радий, що ти поруч і можеш мені все розтлумачити, — тішився Ноббі. — Дивовижно, скільки всього ти знаєш. 

— Я, буває, сам із себе дивуюся, — скромно відповів Колон. 

Корабельний художник відійшов назад помилуватися роботою. Почувши за мить розпачливий стогін, вони задоволено кивнули. 

Морква якось затямив, що переговори з визволення заручників — завжди справа хитра. Тут не можна поспішати. Дайте людині час, і вона заговорить, коли буде готова. 

Тож він тягнув час, сидячи за перевернутим візком, що правив їм за щит від поодиноких стріл, і писав листа додому. При тому багато супився, гриз олівець і, як одного разу висловився Ваймз, погрожував правопису і пунктуації злісною розправою. 

Любі Мамо й Тату, 

Сподіваюся цей лист за стане вас при доброму здоровлі як у мене. Дякую за ґномський хліб якого ви мені пере слали, я поділився ним з іншими ґномами з Варти і вони с казали що смакує він навіть краще ніж у Бронескибки («Хліб, який, вас за-гризе!»), що може краще смакувати за свіжо-скований домашній хлібчик, так тримати мам. 

З Вовчою Зграєю про яку