Читати книгу - "Як зупинити час"

Звернувся я до доктора Хатчінсона не через хворобу, а через його дослідження в іншій сфері — у сфері прогерії.

Назва цього феномену походить від двох грецьких слів: pro — «раніше» чи «передчасно» та geras — «старість». Тобто передчасне старіння. Загалом, назва чудово пояснює цей феномен. У дитини ще в юному віці починають з’являтися ознаки старіння, що з роками стають дедалі помітнішими: втрата волосся, зморшки, ламкість кісток, потовщення стінок судин, нерухливість суглобів, відмова нирок та нерідко втрата зору. Такі діти помирають у молодому віці. Попри те що такі нещасні діти існували завжди, цю хворобу до доктора Хатчінсона ніхто не описував. Його робота ґрунтувалась на вивченні шестирічного хлопчика, що страждав на облисіння та атрофію шкіри.

Я був доволі оптимістично налаштований щодо нашої зустрічі, бо якщо хтось і міг мені допомогти, то це він. Справа полягала в тому, що мені останнім часом було нелегко. Більшу частину своїх двохсот років я витратив на пошук Маріон по Лондону та країні. Іноді хтось здавався мені схожим на неї, і я виставляв себе повним дурнем. Якось у Йорку на вулиці Шемблз один чоботар напідпитку добряче мене відлупцював, бо моє питання про рік народження його дружини здалося йому непристойним. Я заробляв музикою, як щастило. Коли люди починали помічати, що я не старію, я змінював ім’я та знаходив нове місце. Грошей у мене не водилося, бо усе, що я заробляв, витрачалося на житло та ель.

Багато разів я втрачав будь-яку надію. Я шукав не просто людину — я шукав сенс свого життя. Я усвідомив, що люди не доживають більш як до ста років, бо вони до цього не готові. Психологічно. З роками наче видихаєшся та більше не маєш сил продовжувати. Сам від себе починаєш нудитися. Життя повторюється, і з роками розумієш, що вже бачив усі можливі жести та посмішки. У світі не трапляється нічого, що б значно відрізнялося від якоїсь події в минулому. Новини вже не такі й нові. Взагалі слово «новини» стає смішним. Усе життя зациклюється та повільно спускається колами. І несила терпіти одні й ті самі помилки людей. Одні й ті самі помилки. Знову і знову. Це наче пісня, що колись подобалася, але з часом тобі кортить відірвати собі вуха, коли чуєш той приспів.

Нерідко все це набридало настільки, що хотілося себе вбити. І я думав про те, що треба втілити це в життя. Ще багато років після смерті Роуз я іноді ловив себе десь у аптеці за думками купити миш’яку. І нещодавно це почалося знову. Я виходив на мости та мріяв про смерть.

Можливо, я б таки дійшов кінця, якби не мої обіцянки Роуз та своїй матері. Мені не подобалася моя «особливість». Через неї я став самотнім. Самотність пустельним вітром вила в моїй душі. Я втрачав не тільки людей, а й самого себе. Того себе, яким я був поруч з тими людьми.

У своєму житті я любив трьох людей: матір, Роуз та Маріон. Двоє з них померли, але одна була жива — можливо, жива. Без любові я просто плив життям, а не жив. У мого корабля не було якоря. Я ходив у море двічі. Я топив себе у пляшці. Але прагнув лише одного — знайти Маріон. Ну і, може, самого себе.

Мене мучило похмілля, і я важко продирався через ту хуртовину. Взагалі напитися мені було важко, але я не шкодував зусиль. Місто наполовину зникло під снігом, і я почувався наче на одному з тих зображень Лондона руки Моне — щоправда, тоді він їх ще не намалював. На вулицях майже не було людей, якщо не брати до уваги місіонерів у дешевих костюмах та картузах, що чекали на свою їжу. Вони заклякли від холоду та у відчаї тихо чекали.

Існувала певна ймовірність, що моя зустріч із доктором Хатчінсоном буде марною, але що ще я міг вдіяти? Я дуже хотів з ним зустрітися, бо якщо хтось і міг щось сказати про мій феномен, то тільки він. Та я навіть не був упевнений, що в таку погоду він узагалі буде на роботі.

Я дістався лікарні, і медсестра запевнила мене, що доктор Хатчінсон завжди на місці.

— Насмілюся припустити, що він ніколи в житті не пропускав робочого дня, — повідомила мені міс Форстер. Думаю, вона вже не раз це казала. Фартух та капелюшок у неї були бездоганно чисті та випрасувані, наче їх створила та хуртовина, що лютувала надворі. — Вам пощастило. Схоже, що сьогодні чи не всі лондонці вирішили потрапити до доктора Хатчінсона на прийом, — вона уважно оглянула мене, намагаючись вгадати моє захворювання.

Міс Форстер провела мене сходами нагору та попросила почекати в кімнаті з дорогими кріслами у червоному оксамиті, шпалерами з Дамаска та величним годинником на стіні.

— У нього відвідувач, — прошепотіла вона мені. — Тому вам доведеться почекати, містере Кріббс.

(Я носив ім’я Едварда Кріббса, на честь мого приятеля з Плімута, з яким нас поєднало чимало алкоголю.)

— Чекати я вмію.

— Чудово, сер, — поважно відповіла вона та залишила мене.

У кімнаті було повно людей з лячними висипами на обличчі.

— Жахлива погода, чи не так? — звернувся я до жінки з фіолетовими плямами.

(За чотири століття британців жодного разу не полишало оте бажання заповнити тишу балачками про погоду. І сам я дотримувався цієї традиції, коли жив там.)

— Ваша правда, сер, — відповіла вона, але розмову не підтримала.

Нарешті двері кабінету лікаря відчинилися, і звідти вийшов чоловік. Він був чудово одягнений, наче денді[20], але на його обличчі здіймалися мікроскопічні гори якихось прищиків.

— Доброго дня, сер, — широко всміхнувся він до мене, наче щойно став свідком якогось дива (ну або ж йому пообіцяли щось таке).

У кімнаті панувало якесь тихе гудіння та цокання годинника. Я чекав своєї черги.

Нарешті я увійшов до кімнати. Першим, що я помітив, був сам доктор Джонатан Хатчінсон. Він справляв неабияке враження навіть у ті часи, коли всі джентльмени справляли враження. Високий, вродливий, з довгою бородою, яка заслуговувала на окремі компліменти. Не така, як у грецьких філософів чи моряків, яких викинуло на безлюдний острів. Його борода була ретельно спланована: спочатку густа, дедалі нижче вона ставала вузькою, потім тоненькою, а потім із біленької