Читати книгу - "Як зупинити час"

— Кохана, а де Маріон?

Вона довго на мене дивилася, і я вже підготувався до найгіршого.

— Вона втекла.

— Що?

— Вона була як ти.

Я не одразу зрозумів.

— Що? Вона не старішала?

Роуз говорила повільно, перериваючись на стогони та кашель. Я хотів її спинити — сказати, що вона не має нічого розповідати. Але вона вважала, що має.

— Не старішала. Вона не змінювалася — і люди почали помічати. Я казала, що нам доведеться знову переїхати, і її це дуже непокоїло. А потім прийшов Меннінґ…

— Меннінґ?

— І тієї ночі вона втекла. Я побігла за нею, Томе, але вона просто зникла. І більше не повернулася. Я не знаю, куди вона подалася і чи в безпеці вона. Знайди її. Молись. Будь сильним. Ти зможеш. А зі мною все буде добре. Я скоро зустрінуся з братами…

Мені ніколи не було так кепсько, але я готовий був віддати їй будь-що, навіть мою легендарну силу та майбутнє.

— Роуз, моя Роуз, я буду сильним.

— Будеш, — ледь чутно прошепотіла вона.

— О, Роуз…

Я знов і знов кликав її на ім’я. Мені потрібно було, щоб вона мене чула. Щоб вона залишалася моєю реальністю.

Ми підданці часу, але його милості недовговічні…

Вона попросила заспівати їй.

— Заспівай щось. Що в тебе на серці.

— На серці лише сум.

— Тоді співай сумної пісні.

Я взяв лютню, але вона попросила лише заспівати. Я не надто пишався своїм голосом без акомпанементу, та для неї заспівав.

І посмішки її — то радощів весна,

А сльози на щоках — то зимова жура…[16]

На її обличчі з’явилася ніжна стурбована посмішка, і я відчув, як цілий світ падає у прірву. Я хотів впасти разом із ним — туди, куди й вона. Я не знав, як бути собою без неї, як жити своїм дивним життям. Я спробував, я провів без неї багато років, але то було просто існування. Як книга, у якій немає ані слова.

— Я знайду Маріон.

Вона заплющила очі, наче це було останнє, що вона хотіла почути. Обличчя посірішало, як січневе небо.

— Я кохаю тебе, Роуз.

Я відшукав її губи — тоненьку пошерхлу смужечку. На жаль, вони назавжди завмерли, вона так і не відповіла на мій поцілунок. Мене жахала ця нерухомість. Єдине, що рухалося в цьому домі, — хмарки пилу.

Я закликáв до Господа, я просив, молив та благав. Та Господь був невблаганний. Він був глухий. Вона померла, а я лишився жити. Лишився віками падати в темну глибоку яму.

Лондон, сьогодні

Я ніяк не оговтаюся. Голова пульсує болем. Йду, йду та сподіваюся полегшити свої спогади про Чепел-стрит. Я йду в Хакні[17], у провулок Велл-лейн — тепер це вулиця Велл-стрит. Це мій антидот. Тут ми з Роуз жили разом ще до того, як розлучилися і як її забрала чума. Тих будиночків, конюшень, амбарів, ставка та садів, які я пам’ятаю, давно вже нема. Так, я знаю, недобре ходити давно вже не знайомими вулицями в пошуках давно зниклих спогадів, але зараз мені треба це побачити.

Я йду далі. Воно десь тут, між цими тепер такими діловими вулицями. Усюди автобусні зупинки, кудись квапляться люди. Я минаю телефонну крамницю, ломбард та сандвіч-бар. І ось воно, з іншого боку вулиці. Місце, де ми, мабуть, колись жили.

Будинок із червоної цегли без вікон. На фасаді — велика біло-синя вивіска: «СЛУЖБА ПОРЯТУНКУ ТВАРИН ХАКНІ». Як же важко дивитися на свідоцтво того, що твоє життя стерли, видалили. Настільки важко, що доводиться спертися на банкомат, а потім ще й вибачатися перед старим, що саме набирав свій код: «Ні, сер, я не збираюся вас грабувати». А він усе одно кидає на мене підозрілі погляди.

З будинку виходить чоловік зі стаффордширським тер’єром. І тут я розумію, як мені примиритися зі своїм минулим.

Я можу просто перейти дорогу та зайти всередину.

Усі собаки гавкають. Але один просто лежить у своєму кошику, надто малому для нього, — дивне сіре створіння з сапфірово-блакитними очима. Цей пес надто поважає себе, щоб поводитися як решта. Вовк свого часу. Я схилився до нього. Поруч лежала жовта іграшка у формі кістки — він її навіть не торкнувся.

— А що це за порода? — спитав я у волонтерки Лу.

Вона почухала пляму дерматиту на руці та повідомила:

— Акіта — японська порода. Доволі рідкісна. Трохи схожий на хаскі, еге ж?

— Є таке.

Це саме те місце. Я так думаю. Отут, на місці клітки з цим сумним собакою, була кімната, що слугувала нам спальнею.

— Скільки йому років?

— Та чимало. Одинадцять. Саме через вік нам важко знайти для нього новий дім.

— А як він тут опинився?

— Його забрали у власників. Ті тримали його на балконі на ланцюгу. Він був у жахливому стані. Погляньте-но, — вона показала на червоний шрам на стегні, де не росла шерсть, — гасили недопалки.

— Він такий сумний.

— Ще б пак.

— А як його звати?

— Ми не знаємо. Тож назвали Авраам.

— Чому?

— Бо забрали його з району вежі Лінкольна.

— Йому пасує. Авраам.

Пес встав та підійшов до мене. Погляд його блакитних очей наче хотів мені щось сказати. Я не збирався брати пса, принаймні сьогодні точно. Але тільки погляньте на мене, ось я кажу:

— Я забираю його. Додому.

Лу здивовано витріщається на мене:

— Ви не подивитеся інших собак?

— Ні.

Я ще раз поглянув на рожеву набряклу пляму на руці Лу та згадав той холодний зимовий день, коли я сидів у доктора Хатчінсона під кабінетом та чекав на свій діагноз.

Лондон, 1860 рік

Надворі лютувала хуртовина. Після кількох аномально теплих для січня днів температура різко впала. То була найхолодніша зима в Лондоні з 1814 року (того року жартували про Наполеона, потім стався фінансовий скандал і відбувся останній зимовий ярмарок[18] на льоду Темзи).

Тієї зими на вулиці панувала така холоднеча, що ворушити м’язами обличчя було майже неможливо. Здавалося, що кров у жилах замерзає. Мені довелося іти дві милі пішки на Блекфраєрс-роуд, і я ледь бачив, куди йду, орієнтувався лише по ліхтарях на елегантних чорних кутих стовпах, які тоді були модними та сучасними. На вулиці Блекфраєрс-роуд була лікарня, де працював доктор Хатчінсон, — Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри[19]. У вікторіанські часи це вважалося чудовою назвою.

Звісно, ніяких захворювань шкіри в мене не було. Жодних висипів чи подразнень. З моєю шкірою було все гаразд, якщо