Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

яку сто двадцять п’ять років тому посадив з нагоди відвідин Міста і на знак безмежної симпатії до його мешканців граф із довжелезним ім’ям Померанц Ґуґельгупф фон Орґельшпіль-унд-Пройсенмарш. Попри викинуту на металобрухт ще майже нову машину, клята тополя обійшлася в драконівський штраф, так ніби чим-небудь відрізнялася від сотень інших тополь, що їх час до часу обчищали і вряди-годи зрубували комунальні служби Міста. І все ж у глибині душі Юдит спізнала безмежне щастя: діти відбулися подряпинами і переляком, вона сама гематомою — якби не повітряні подушки, ми б зустрілися з нею не так швидко, радше за все — ніколи.

Дзвінок у двері пролунав, коли я займався викладанням тістечок, правдивих лінцер шнітте з порічковим кремом, на стіл. Ми сиділи, балакаючи про се і те за тими самими зеленими горнятками з кавою, про одне з яких я вже згадував.

«На, ві ґейтс?»[1] — «Байнаге фабельгафт»[2]. — «Ну що, познайомиш мене з нею?» — «Юдит, за всього свого якнайщирішого бажання я не може тебе з нею познайомити. Її немає». — «Кудись поїхала?» — «Я не знаю, чи поїхала». — «Тобто?» — «Я не знаю, де вона. Мало того, я не знаю, хто вона». — «Ти заплітаєш. Спиш і не знаєш з ким?» — «Як тобі правильно сказати...» — «І навіть не знаєш, як вона називається?» — «Вона сказала: «Називай мене Міленою, просто Міленою», але, можливо, мені причулося і її звати насправді Оленою». — «Чешка?» — «Французка». — «О-ля-ля». — «Департамент Юкрен, префектура Лійон. Усе, що я знаю».

Доки ми отак розмовляли, Юдитчині діти, висипавши на гімнастичний килимок землю, начиняли горщик добутими з холодильника і — немудре діло — відкритими рибними консервами і печінковими паштетами. Я проклинав буржуазну індустрію, яка штампує консерви, що кожний шмаркач завиграшки їх відкриє, за те, що вона спеціально штампує їх так, щоб кожний шмаркач міг їх відкрити, ще й утримує армію дармоїдів, які досліджують, як можна закривати консервні бляшанки так, щоб кожний шмаркач міг їх завиграшки відкрити.

Дівчинка тримала деревце, а хлопчик старанно вигортав вміст бляшанок у горщик, ховаючи порожні назад до холодильника. Потім, уже за столом, вони кричали мені: онкель, онкель, шау, хоча який я їм у дідька онкель, я незадоволено обертався, ховаючи невдоволення за маскою привітної усмішки, і тієї миті у мене летіли товсті хлібні кульки, а я мав замало часу, щоб ухилитися. І вже аж потім, коли було темно і Замок підсвічували десятки потужних прожекторів, коли ми вийшли з кнайпи, де, звичайно, не обійшлося без посаджених дітлахами плям на моїх білих штанах (нейтральний колір, гадав я, не викликатиме ніяких асоціацій, хіба про курорт над берегами якогось південного моря) і решток крему на сорочці, я, якого на ходу розбирав сон, підвів їх до зупинки і ми розпрощалися. «Пас ауф»[3], — мовила Юдит мені на прощання, і я не знав, на що маю зважати. — «Фюрті»[4].

Ліфт

Для нього в скелі було продовбано шахту. Він сполучав верх і низ, Замок і Місто. Щоразу, їдучи ліфтом, я розглядав кажанів, що висіли навколо, чатуючи, доки прозора капсула зі мною всередині зависне; мені здавалося, вони не проти перегризти металеві троси, поклавши передчасний край моєму байдикуванню, внесеному в документацію, що фіксувала кожну секунду мого перебування тут, отого Da-Sein, над яким ридають філософи, під грифом «для внутрішнього користування». Я хотів, щоб життя було коміксом, якому немає завершення, однак нічого не прагнув дужче (крім Тебе), ніж якнайшвидшого кінця їзди. Коли ліфт прибував і я опинявся під зоряним, усміхненим, хмарним — байдуже яким — небом, на моєму чолі все ще рясніли великі краплини холодного поту.

Й одного разу це сталося. Ліфт завис, я дивився крізь кругле скло даху і крізь таке саме кругле скло підлоги, крізь скло стін, внизу чорне плато кам’яної брили, вгорі зяяв проруб, я натискав на всі кнопки, подавав сигнали у відеокамеру, інстальовану, як повідомляв напис, задля Вашої, тобто моєї безпеки і проти вандалізму (я теж проти вандалізму), але вони, звичайно, не працювали — то були, як і багато що в цьому Місті, муляжі, так що іноді мені видавалося, що й саме Місто — муляж, усередині якого я борсаюся і це моє борсання називається творчою відпусткою, завізованою Клерком Верховної Канцелярії. Я дивився, як світлове кружальце вгорі блідне, і коли воно зблідло остаточно, по той бік зашурхотіли, кружляючи і вряди-годи вдаряючись у скло, кажани. Я чув, як вони шепотіли один до одного поштовхуючим пересвистом: «Іст ер ніхт зюс?»[5]

Доктор Александер Адлер фон Горст

Дорога до нього вела попри робочі кабінети з відчиненими дверима, де над ворохами паперів чаклували заклопотані клерки, я гадав, що коридор ніколи не закінчиться, що хода триватиме вічно, що мені сниться, що насправді я стою на місці і тільки відчинені двері кімнат пропливають обабіч, зникаючи позаду й анонсуючи появу своїх наступників, доки й це кіно врешті добігло титрів.

То був одночасно кінець і початок, кінець коридору і початок його останнього і, як виявилося, найважливішого приміщення, в якому після ретельного перегляду папери нарешті отримували доленосну путівку в життя. Саме тут за широким вікторіанським столом, обставленим телефонами, факсами, пультами управління і викликання і з ніг до голови обплетеним дротами (чи не вела, бува, сюди та частина дротів із мого помешкання, шлях якої мені ніяк не щастило простежити, міркував я, намагаючись заразом скараскатися такої невчасної гіпотези), усміхався він, підводячись назустріч і простягуючи через стіл руки: «Доктор Адлер фон Горст, Міт Айзернер Ганд». — «Магістр Шпатц фон Берліхінґен, Викупаний-у-Порохах», — мовив я, звісно, лише про себе, філігранно вклоняючись. — «Найс ту міт ю»[6]. Він простягнув мені свою залізну руку.

Про доктора Александера Адлера фон Горста розповідали, що він може все. Оце «може все», мушу зізнатися, неабияк споваблювало мене своїм магічним звучанням. Подейкували, буцім він знає всіх і британська королева має за честь власноручно підписувати йому запрошення на бакінґемські прийняття, від яких він з удячністю, як і передбачає етикет, відмовляється.

Ми сьорбали каву, він розпитував мене про мої успіхи, звідки я так добре знаю мову, на що я скромно відповідав, що вже добряче встиг її призабути, позаяк довго не практикувався. При цьому він встигав відповідати на дзвінки, від яких плавилися телефони, переглядати і відсилати, а в рідкісних випадках сиґнувати своїм розгонистим