Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

мене й на мої очі. Це правда, я рідко виходжу назовні. Мені складно, мені не завжди можна довіряти. Інколи я кричу. Будь ласка, ви тільки не гнівайтеся. Я нічого не можу з собою вдіяти. Вірджинія каже, що мені треба навчитися належно поводитися на людях. Але інколи я нічого не можу з собою вдіяти, крики самі вириваються з мене. Але я люблю ходити в парк. Там дерева, повітря і світло. У цьому ж усьому є благодать, правда? Так. Мені потроху стає краще всередині себе. Я це відчуваю. Навіть доктор Вишнєградський зі мною погоджується. Я знаю, що я досі — ​хлопчик-маріонетка. На це немає ради. Ні, ні. Вже немає. Але інколи мені здається, що колись я таки виросту і стану справжнім. Я поки що я досі Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Не знаю, ким я стану завтра. Кожен день новий, щодня я перероджуюся. Я повсюди бачу надію, навіть у темряві, а після смерті я, можливо, стану Богом. Я ще стільки слів не виговорив. Не думаю, що їх виговорю. Ні, не сьогодні. Рот стомився, думаю, мені час іти. Звичайно, я про час нічого не знаю. Але це нічого не міняє. Для мене. Спасибі величезне. Я знаю, що ви врятуєте мені життя, пане Остере. Я на вас покладаюся. Ви ж розумієте, життя скінченне. А все інше у цій кімнаті вже є — ​темрява, мова Бога, крики. Тут є я, повітряний, прегарна річ, яку осяває світло. Можливо, ви не забудете. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Спасибі величезне.

3

Промова скінчилася. Скільки вона тривала, Квінн сказати не міг. Допіру зараз, коли слова скінчилися, він збагнув, що запала темрява. Виявляється, збіг цілий день. За час Стіллманового монологу сіло сонце, а Квінн і не зауважив. Тепер він відчував темряву й тишу, ті бриніли у нього в голові. Минуло кілька хвилин. Квінн подумав, що, можливо, настала його черга щось сказати, але певності не було. Він чув, як у іншому кінці кімнати тяжко дихає Пітер Стіллман. Поза тим стояла тиша. Квінн не міг вирішити, що робити. Він вигадав кілька варіантів, а потім відмахнувся від них. Він сидів на місці й чекав, що станеться далі.

Нарешті тишу урвали кроки ніг у шкарпетках. Клацнув металом вимикач, і раптом кімнату заповнило світло. Квінн автоматично повернувся до джерела світла й побачив Вірджинію Стіллман біля лампи на столику зліва від Пітерового крісла. Юнак дивився просто перед собою, ніби заснув із розплющеними очима. Місіс Стіллман нагнулася, поклала руку Пітерові на плече і щось м’яко прошепотіла йому на вухо.

— Час, Пітере, — ​сказала вона. — ​Пані Сааведра на тебе чекає.

Пітер підвів на неї погляд і посміхнувся.

— Я сповнений надії, — ​сказав він.

Вірджинія Стіллман ніжно поцілувала свого чоловіка у щоку.

— Попрощайся з паном Остером, — ​сказала вона.

Пітер підвівся. Чи то пак, почав трагічно-повільну кампанію, в ході якої виманеврував своє тіло із крісла і став на ноги. Він увесь час затинався, зашпортувався, катапультував назад, раптом завмирав непорушно, пирхав, вимовляв слова, що їхнього значення Квінн не міг розшифрувати.

Нарешті Пітер випростався, завмер перед кріслом із виразом тріумфу й поглянув Квіннові просто в очі. А тоді широко і безпосередньо посміхнувся.

— Бувайте.

— До побачення, Пітере, — ​сказав Квінн.

Пітер спазматично помахав йому рукою, а тоді повільно відвернувся й перетнув кімнату. Він розгойдувався й похитувався, спершу направо, потім наліво, а ноги підкошувалися і судомили. По той бік кімнати в освітленому одвірку стояла жінка середнього віку у білому медсестринському костюмі. Квінн вирішив, що це і є пані Сааведра. Він провів Пітера Стіллмана поглядом, а тоді юнак зник за дверима.

Вірджинія Стіллман сіла навпроти Квінна, у те саме крісло, яке щойно облишив її чоловік.

— Я могла б вас від цього порятувати, — ​сказала вона, — ​але вирішила, що буде краще, якщо ви все побачите на власні очі.

— Розумію.

— Навряд чи, — ​гірко сказала жінка. — ​Думаю, ніхто не розуміє.

Квінн зважено посміхнувся, а тоді наказав собі діяти.

— Гадаю, що я розумію, а що ні — ​справи не стосується. Ви найняли мене, щоб виконати певне завдання, і що швидше я візьмуся до роботи, то краще. Наскільки я розумію, справа нагальна. Я не претендую на те, щоб зрозуміти Пітера чи що ви вистраждали. Важливо, що я готовий допомогти. Думаю, це теж незайве.

Він розпалився. Щось підказувало, що правильний тон знайдено, і його раптом прошило відчуття задоволення, ніби йому вдалося здолати якийсь внутрішній бар’єр.

— Ви маєте рацію, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Звичайно, маєте.

Жінка спинилася, глибоко вдихнула, а тоді помовчала ще, ніби подумки вправляючись у тому, що хотіла сказати. Квінн зауважив, що руками вона міцно стискала бильця крісла.

— Я розумію, — ​нарешті продовжила вона, — ​що більшість Пітерових висловлювань неясні, особливо коли ви чуєте його вперше. Я стояла у сусідній кімнаті і слухала, що він вам розповідає. Ви не думайте, наче Пітер завжди говорить правду. А з іншого боку, вважати, що він бреше, було б помилкою.

— Ви хочете сказати, що в частину того, що він говорить, варто вірити, а в частину — ​ні.

— Саме так.

— Ваші сексуальні практики чи їхня відсутність мене не стосуються, пані Стіллман, — ​сказав Квінн. — ​Навіть якщо сказане Пітером правда, це нічого не міняє. У моїй професії чого тільки не побачиш, і якщо не навчишся утримуватися від оцінок, то далеко не зайдеш. Я звик вислуховувати секрети інших і вмію тримати рот на замку. Якщо факт не стосується справи, мене він не обходить.

Пані Стіллман зашарілася.

— Я просто хочу, щоб ви знали: те, що Пітер сказав — ​неправда.

Квінн стенув плечима, вийняв цигарку і закурив.

— Хай там як, це неважливо. Натомість мене цікавлять інші моменти з Пітерової розповіді. Я припускаю, що це правда, і якщо так, я б хотів почути, що ви можете розповісти.

— Так, це правда. — ​Вірджинія Стіллман відпустила бильце і підперла підборіддя правою рукою. Задумливо. Ніби намагалася зобразити непохитну чесність. — ​Пітер розповідає це, як маленький. Але, по суті, все це правда.

— Розкажіть про його батька. Все, що, на вашу думку, стосується справи.

— Пітерів батько — ​із бостонських Стіллманів. Ви, напевно, чули про цю родину. Вона подарувала світові кількох губернаторів, ще у ХІХ столітті, низку англіканських єпископів, послів і одного президента Гарварду. Водночас родина заробила значні статки на текстилі, морських перевезеннях і бозна чому ще. Деталі неважливі. Це просто щоб ви уявляли його походження. Пітерів батько закінчив Гарвард, як і решта родини. Він вивчав філософію і релігієзнавство і, судячи з усього, був блискучим студентом. Написавши дисертацію про теологічні інтерпретації Нового світу у XVI–XVII столітті, він став професором при кафедрі теології в Колумбійському університеті. Незабаром по тому одружився з Пітеровою матір’ю. Про неї я знаю небагато. Судячи з тих фотографій, які я бачила, вона була дуже гарненька. Але ніжна — ​на Пітера трохи схожа, такі ж світло-блакитні очі та біла шкіра. За кілька років по тому народився Пітер, родина тоді жила у великій квартирі на Ріверсайд-драйв. Стіллманова академічна кар’єра стрімко розвивалася. Він переробив свою дисертацію на книжку — ​вона прекрасно продавалася — ​і став штатним професором років у 34–35. А тоді Пітерова мати померла. Обставини смерті нез’ясовані. Стіллман заявив, що вона відійшла уві сні, але