Читати книгу - "Якщо кров тече"

– Ти бач, – дивувався він. – Шістсот крамниць! Бачиш, я ж тобі казав про тендітність оцих… – Він замовк, дивлячись на крихітну мапу. – Південь. Більшу частину закриють на півдні. Південь – це показник, Крейґу, це майже завжди… Думаю, мені треба подзвонити в Нью-Йорк. Ринок скоро закривається.

Він почав підводитися. Його звичайний телефон був на іншому боці кімнати.

– Можна подзвонити і з цього, – сказав я. – Він здебільшого для цього призначений. – Ну принаймні так було тоді. Я торкнувся іконки з телефоном і викликав клавіатуру. – Просто наберіть потрібний номер. Торкайтеся кнопок пальцем.

Він дивився на мене, і блакитні очі блискали з-під кудлатих білих брів.

– З нього можна дзвонити з наших закапелків?

– Ага, – сказав я. – Зв’язок шикарний завдяки новій вежі. У вас чотири палички.

– Палички?

– Не зважайте, дзвоніть. Я залишу вас, щоб ви могли побалакати, а тоді просто помахайте мені з вікна, коли…

– Нема потреби, це ненадовго, і приватність мені не потрібна.

Він обережно торкнувся цифр, ніби боявся спричинити вибух. А тоді так само обережно підніс айфон до вуха, поглядом шукаючи мого підтвердження. Я підбадьорливо кивнув. Він послухав, поговорив з кимось (спочатку надто голосно), а тоді, трохи почекавши, ще з кимось іншим. Тож я був особисто присутній при тому, як містер Герріґен розпродав усі свої акції «Кавової корови», – при транзакції, що дорівнювала хтозна-скільком тисячам доларів.

Договоривши, він розібрався, як повернутися на домашній екран. Звідти знову відкрив «Сафарі».

– І «Форбс» тут є?

Я перевірив. Не було.

– Але якщо ви шукаєте статтю з «Форбс», про яку вже знаєте, то її, певно, можна знайти, бо хтось її вже мав запостити.

– Запостити?

– Так, і якщо вам потрібна про щось інформація, «Сафарі» вміє її шукати. Треба просто заґуґлити. Дивіться.

Я підійшов до його крісла й забив у пошуковий рядок «Кавова корова». Телефон подумав, а тоді видав цілий список знайдених збігів, а серед них – ту статтю з «Волл-стріт Джорнал», через яку він дзвонив своєму брокерові.

– Ти дивись, – зачудовано сказав він. – Це інтернет.

– Ну так, – сказав я, думаючи: «Ну ще б пак».

– Усесвітня мережа.

– Ага.

– Котра існує вже скільки?

«Ви маєте знати це, – подумав я. – Ви великий бізнесмен, ви повинні знати таке навіть на пенсії, бо й досі цікавитеся».

– Не знаю точно, скільки вона існує, але люди сидять у ній постійно. Мій тато, вчителі, поліція… та геть усі. – Більш підкреслено: – І ваші компанії теж, містере Герріґен.

– Ох, але ж вони вже не мої. Я таки трохи знаю, Крейґу, так само як трохи знаю про різні телепередачі, хоч і не дивлюся телевізор. У мене є схильність пропускати в газетах і журналах статті про технології, тому що мені нецікаво. От якби ти хотів поговорити про боулінг чи мережі розповсюдження кінофільмів, то була б інша річ. Тут я тримаю руку на пульсі, так би мовити.

– Так, але хіба ж ви не бачите… ці компанії використовують технології. І якщо ви їх не розумітимете…

Я не знав, як закінчити, принаймні щоб не зайти за межі ввічливості, але він, здається, знав.

– …то буду відсталим. Ти це хотів сказати?

– Мабуть, це неважливо, – сказав я. – Врешті-решт, ви ж на пенсії.

– Але я не хочу, щоб мене мали за дурня, – сказав він, і то доволі палко. – Думаєш, Чик Рафферті здивувався, коли я подзвонив і сказав йому продавати «Кавову корову»? Аж ніяк, тому що в нього, безперечно, вже кілька інших великих клієнтів подзвонили й сказали те саме. Дехто з них точно мав інсайдерську інформацію. А іншим просто трапилося жити в Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, де вони отримують «Джорнал» у той самий день, коли він вийшов. На відміну від мене, що засів у цьому божому краї.

Я знову задумався, чому він узагалі приїхав сюди (місцевих родичів він точно не мав), але мить не видалась мені слушною, щоб питати.

– Можливо, я був зарозумілий. – Він поміркував над цим, а тоді аж усміхнувся. Я ніби побачив, як сонце пробивається крізь щільний хмарний покрив якогось холодного дня. – Я таки був зарозумілий. – Він підняв айфон. – І я таки візьму його.

Першим, що мені хотілося сказати, було «дякую», але це прозвучало б дивно. Тому я просто сказав:

– Добре. Я радий.

Він глянув на годинника «Сет Томас» на стіні (а тоді, на мій подив, перевірив час ще й на айфоні).

– Чого б нам не прочитати сьогодні один розділ, коли ми вже витратили стільки часу на розмову?

– Згода, – сказав я, хоча радо лишився б на довше і прочитав би два чи й три розділи.

Ми підбиралися до закінчення «Восьминога» одного дядька на ім’я Френк Норріс, і мені не терпілося дізнатися, як усе розкрутиться. То був старомодний роман, але все одно повний захопливих штук.

Коли скорочений сеанс добіг кінця, я полив хатні квіти містера Герріґена. Це завжди було моєю останньою роботою дня, яку я виконував усього за кілька хвилин. Підливаючи воду, я бачив, як він грається з телефоном, вмикаючи й вимикаючи його.

– Коли я вже збираюся користуватися цією штукою, то було б добре, якби ти показав мені, як це робиться, – сказав він. – Для початку, як зробити так, щоб воно не здохло. Я бачу, що рівень заряду вже падає.

– У більшій частині ви розберетеся й самі, – сказав я. – Все доволі легко. А для заряджання в коробці лежить дріт. Просто ввімкніть його в розетку. Я можу показати кілька інших штук, якщо ви…

– Не сьогодні, – сказав він. – Може, завтра.

– Добре.

– Але ще одне питання. Чому я зміг прочитати статтю про «Кавову корову» і подивитися на карту відділень, які пропонують закрити?

Першою відповіддю, що спала мені на думку, була відповідь Едмунда Гілларі про те, чому він лізе на Еверест, про що ми читали в школі: «Бо він існує». Але ця відповідь могла здатися йому нахабною – і певною мірою такою й була.

– Я не розумію.

– Справді? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейґу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрі гроші. Навіть за цінами підписки «Джорнал», що значно дешевше, ніж купувати його в кіоску, я плачу десь дев’яносто центів за номер. А з оцим… – Він підняв телефон так, як тисячі дітлахів підійматимуть свої на рок-концертах не так багато років по тому. – Тепер ти розумієш?

Коли він так усе описав, я зрозумів, але не знав, що відповісти. Усе звучало…

– Звучить по-дурному, га? – спитав він, зчитавши або моє обличчя, або думки. – Роздавати корисну інформацію – це суперечить усьому, що я розумію про успішне ведення справ.

– Може…

– Може що? Поділися роздумами.