Читати книгу - "Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук"

—....Тому повертати залог за місяць я не збираюсь. Ти сам підписав договір.

— Зрозуміло, — я зітхнув. — Я з’їду завтра.

Хотілось якнайшвидше покінчити з цим всім.

Господарка хмикнула і, забравши договір, покинула квартиру.

Я ж пішов до комірчини і дістав звідти пару своїх сумок.

Добре, що речей в мене не так вже й багато, я зміг зібрати все буквально години за три. Потім сів на диван і відкрив мобільний. Зайшов в «обрані» і побачив там три контакти: «Ткаченко Ліна», «Максименко Сергій» та «Саша». Тільки вона одна була підписана просто іменем. Сестру і вітчима я підписав з прізвищами.

Ми з Ліною мали прізвище нашого біологічного батька, який помер ще коли ми були зовсім маленькими, я його практично не пам’ятав. Мама ж, коли одружилась вдруге, взяла прізвище вітчима. Але її я насправді теж пам’ятав не так гарно, як хотілось би...

Мені було тринадцять, коли вона померла під час пологів і народження моєї наймолодшої сестри... І ніби я був вже у свідомому віці, але все одно щороку всі ті спогади ставали все більш тьмяними. Зараз я вже погано пам’ятав маму. Вітчим же нас не кинув і по праву заслужив, щоб ми вважали його батьком. З чотирма дітьми на руках, двома нерідними, однією хворою й однією новонародженою, він продовжував працювати, щоб забезпечити нас. І хоч ми й жили небагато, але були щасливі.

А тепер вони з молодшими сестрами живуть в Польщі, батько одружився з полячкою. Вона любить і його, і моїх сестер. Приймає їх, як рідних, і я правда щасливий за них. Однак Ліна...

Ліні, яка мені повністю рідна і по батькові, і по матері, пощастило менше. Ніби ми росли в повністю однакових умовах, але Ліна нічого від цього життя ніколи не хотіла. Завагітніла у вісімнадцять, одружилася, народила. Квартиру, яка була записана на нас двох, я авжеж віддав їй.

Чоловік її ніби й працює, але сенс, якщо він всі гроші спускає на танчики. Та й вона не краще. Скільки б я не намагався витягнути її з усього цього, скільки б не давав грошей на курси та тому подібне, вона все одно нічого не хоче. Її влаштовує, що я постійно переказую гроші з зарплатні. Ну не можу ж я залишити племінницю і племінника без нічого. Малі точно не винні в тому, що їхні батьки такі.

Мені треба заробляти більше. І менше думати про Сашу, інакше залишатись її другом буде ще складніше.

Речі зібрав навіть швидше, ніж думав. Тепер треба було вирішити, куди йти. Авжеж, з друзів в мене була тільки Саша, і якщо вона дізнається, що мені нема де жити, то точно запросить до себе, однак жити в неї — точно не варіант.

Хоча в принципі, мені має вистачити на оренду, якщо не буду цього місяця відправляти грошей Ліні, але я не можу так вчинити... Однак може в неї там ще щось залишилось? Треба буде запитати, чи протягнуть вони до моєї наступної зарплатні,  хоч до авансу.

А можливо, мені просто треба позичити грошей у когось. Однак я спілкуюсь тільки зі співробітниками та не хочу, щоб на роботі дізнались про це все. Тому знову ж таки — не варіант.

Позичити у Саші та сказати, що віддам з зарплатні? Напевно, це найкращий варіант.

Я аж розсміявся.

Щойно мало не в груди себе бив, щоб сплатити за неї хоча б в кафе, а вже за пару годин буду просити в борг. Добре, що я їй так і не зізнався. Вона звикла жити в комфорті та багатстві, і навіть якби ми почали зустрічатись, скоріш за все нічого б не вийшло. Вона заслуговує на когось кращого. Скільки б не старався, мене не підвищать на цій роботі, і все через мій вік. Можливо, мені треба почати шукати нове місце.

Я ще раз оглянув маленьку квартиру. Ніби нічого не забув. Напевно, сьогодні доведеться заночувати в якомусь хостелі, а потім розберусь.

Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Я гірко усміхнувся, коли побачив, що дзвонить сестра. Напевно, їй знов були потрібні гроші, вона дзвонила мені тільки тоді, коли вони були їй терміново потрібні, я до цього вже звик.

Я взяв телефон і підніс до вуха, приймаючи виклик:

— Славо, — почув я її тихий голос, а потім і схлипування. — Славо, мені сказали, що з Ярочкою... Вона, лікар... Я... — сестра говорила незв’язно, постійно схлипувала, тому я мало що розумів. — Сказали, її треба класти в лікарню. Привези мені триста гривень, мені треба дати цьому лікарю, а потім їхати до іншої лікарні й...

— Заспокойся, я нічого не розумію, — спокійно сказав я, хоча насправді дуже переживав. Ярославка зовсім маленька, їй же всього рочок... — Давай відправлю гроші на карту і приїду. Де ви зараз?

— Я... Я без карти... Я не взяла її до лікарні, я...

— Ліно, чому? Чому не взяла?

— Все одно там грошей нема!

— Але ж я вам нещодавно відправляв, — я аж розгубився.

— Вітька ремонтував домофон...

— Я скоро приїду. Кинь адресу в повідомленні.

— Добре...

Дзвінок перервався. Я кинув речі. Мені дали час до завтра, тож з переїздом розберуся завтра. Зараз треба їхати до Ліни.

Викликав таксі, вже вдруге за день. Нікуди не годиться. Не з моїми витратами. Поки чекав, зняв з картки майже всі гроші, залишив собі буквально п'ятсот гривень.