read-books.club » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 98
Перейти на сторінку:
уляг­ла її май­же роз­пуч­ли­вим мольбам, що ви­хо­ди­ла за нього. Хви­ля­ми відзи­ва­ло­ся у ній щось, не­мов гри­жа совісті. Ко­ли, од­нак, її пог­ляд стрічав­ся з пос­тат­тю Ва­си­ля, що, п'яний, то сам гу­ляв, то, підно­ся­чи ру­ки мов до на­ка­зу надмірно вго­ру, вик­ри­ку­вав, то сміявся або співав,- стя­га­ла грізно чо­ло в зморш­ки й за­ти­на­ла зу­би, аби не зой­кну­ти вго­лос із бо­лю. «То­до­ри­ка не пи­як,- потіша­ла се­бе,- То­до­ри­ка по­ряд­ний хло­пець. А хоч він і не­гар­ний, і не­по­каз­ний, за­те він доб­рий. Па­ра­син­ка не бу­де ви­жи­да­ти но­ча­ми пи­яка, не бу­де біду­ва­ти. Він бу­де ша­ну­ва­ти її. До то­го, в нього зем­ля… Не­за­дов­же­не по­ле… їй бу­де доб­ре за ним. Бог доб­рий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, доб­ре бу­де!»

Старий Івоніка був та­кож нині пот­ро­хи підпи­тий, але в нього бу­ва­ло се все наслідком ве­ли­кої ра­дості або ве­ли­ко­го смут­ку.


Скоро ли­ше гульба роз­по­ча­ла­ся, пе­ре­су­нув­ся він не­замітно до Докії, своєї най­ближ­чої і най­щирішої сусідки, кив­нув до неї при­яз­но го­ло­вою і ска­зав півго­ло­сом:


- Докійко… кум­ко… всі нині ве­селі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!


- А в моїм, бадіко! [20] В моїм ніби ліпше?… Ей, бо­же доб­рий… бо­же! - і, зітхнув­ши тяж­ко й гли­бо­ко, відсу­ну­ла­ся і зро­би­ла йо­му місце ко­ло се­бе.


- Та що ви хо­че­те, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!


Вона по­так­ну­ла го­ло­вою і усміхну­ла­ся гірко.


- Віддаю її! Віддаю її, го­луб­ку ту мою ми­лу! - відповіла, спус­ка­ючи го­лос і ви­мов­ля­ючи кож­не сло­во звільна й з на­тис­ком. Притім по­вер­ну­ла го­ло­вою за гу­ля­ючою донькою і гляділа на неї та­ким ви­ра­зом, не­на­чеб во­на ти­ха й мерт­ва ле­жа­ла пе­ред нею на лаві.


- А що я маю ка­за­ти? Ви знаєте, що я нічо­го іншо­го в світі не ба­жав собі, як ва­шу Па­ра­син­ку для сво­го Ми­хай­ла! Во­на бу­де та­ка, як ви! Доб­ра й чес­на ґазди­ня! Уся­ку ро­бо­ту знає і лад три­має у хаті. А ха­та в неї, як та біла стіна. Наші по­ля гра­ни­чать з со­бою, ста­нов­лять од­ну рівни­ну, їх си­ла од­на­ка. А що на них уро­диться, од­на­ко гар­не й доб­ре бу­ває. Наш то­вар най­кра­щий у селі, а на­ша честь, Докійко, на­ша честь - во­на най­го­лосніша у селі! О Докійко,- клик­нув болісно і вда­рив зі щи­рою роз­пу­кою ку­ла­ком об стіл, що сто­яв поб­ли­зу нього.- Я вас ша­ную, я вас ша­ную і кла­ня­юся вам, бо ви пер­ша ґазди­ня в селі й усі се зна­ють… Але чо­му ви не хотіли по­дер­жа­ти Па­ра­син­ку ще зо три ро­ки ко­ло се­бе?


Замість відповіді вка­за­ла во­на хмар­ним пог­ля­дом на Ва­си­ля, а по якійсь хвилі до­да­ла май­же по­важ­но:


- Я сла­бо­ви­та. Смерть ме­не не обійде, як мій час прий­де…


- О смерть! - ска­зав він і по­хи­лив смут­но го­ло­ву на гру­ди. - Смерть од­на ро­бить, що са­ма хо­че, і має ве­ли­ку си­лу про­ти нас. Та все ж ви не ма­ли чо­го так спіши­ти­ся!


- Ви жу­ри­те­ся, що не діста­не­те невістки, бадіко?…- спи­та­ла Докія.- Не журіться! Не­ма, відай, у селі та­кої, що не хотіла би ва­шо­го Ми­хай­ла! Та бу­де йо­го жінкою, яку йо­му бог наз­на­чить. По­ки що тіште­ся ним, що працьови­тий та чес­ний. По всіх се­лах навк­ру­ги не­має йо­му па­ри - та­кий доб­рий. Вже як він ко­лись не ста­не пер­шим у селі або й двірни­ком, то, відай, доб­ро­му й не сту­па­ти по землі. Най уже на тім скінчиться, що во­ни не мог­ли поб­ра­ти­ся. Най уже так бу­де! І ви хотіли - і я хотіла! А от прий­шов та­кий час, що все інак­ше скла­ло­ся, як би чу­жою ру­кою! Так, відай, бог хотів, бадіко!


На ті сло­ва Івоніка за­мовк. Він зло­жив ру­ки, мов до мо­лит­ви, і приб­ли­зив їх до уст.


- Михайлику! - ска­зав він.- Ми­хай­ли­ку! си­ну ти мій!


Потім стис­нув їх, мов у німій мольбі, і за­мовк. Ве­ликі сльози зак­ру­ти­ли­ся в йо­го очах, і го­ло­ва ле­генько в нього зад­ри­жа­ла. Був сильно зво­ру­ше­ний.


Докія, по­ба­чив­ши се, са­ма роз­жа­ло­би­ла­ся. Во­на лю­би­ла свою Па­ра­син­ку, але вже так, як він лю­бив ось то­го сво­го хлоп­ця… ма­буть, ніхто на світі не лю­бив більше своїх дітей…


- А відтак у вас є й мо­лод­ший, Са­ва! - до­ки­ну­ла по хвилі мов­чан­ня.


У ста­ро­го змінив­ся на­раз ви­раз ли­ця.


- Сава…- ска­зав він про­тяж­не й жур­ли­во.- Са­ва вже не Ми­хай­ло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до сер­ця змал­ку, як груд­ка! Я люб­лю йо­го, бо що - і він мій син! Але він - то вже інша га­лузь. Рос­те й гор­неться ку­дись… та не до доб­ро­го й не до нас. Він ро­бо­ти боїться, йо­му та­нець у го­лові. Зо стрільбою [21] хо­див би день і ніч по полі й по лісі, а про ха­ту ду­має ли­ше тоді, ко­ли ма­ма­лиґа на кру­жок ви­вер­неться. Йо­му од­на­ко­во, чи то­вар поєний, чи ні,- ко­би йо­му спра­га не допіка­ла. Йо­му од­на­ко­во, яка по­го­да над­ворі, чи се землі і збіжжю по доб­ру, чи се бджо­лу не вби­ває,- ко­би він у своїх збит­ках мав га­разд, ко­би йо­му ме­ду до­волі, аби по­тай­ком із горівкою зміша­ти та бог знає з ким ви­пи­ти!


- Він ще мо­ло­дий, бадіко!


- Молодий! Пев­но, що ще мо­ло­дий, має ли­ше де­в’ят­над­цять років. Але ко­ли Ми­хай­ло мав сімнад­цять, то був уже моєю пра­вою ру­кою, так як те­пер. Я в йо­го літах слу­жив по чу­жих лю­дях, був бідний зарібник і кло­нив­ся низько пе­ред людьми й бо­гом. Ну, а маю надію, що як він зрос­те в літах, зрос­те й ро­зу­мом, бо ро­зум­ний він уже й те­пер… Ой, іще й який ро­зум­ний!… Який мо­ло­дий, а він пе­ре­хит­рить вам хоч би й яко­го за­водіяку. Ли­ше йо­го лінь гри­зе ме­не; він не лю­бить землі. Дар­ма що хо­дить по ній, що то­ло­чить її, дар­ма що жи­ве з неї, що но­сить во­на йо­го. Він і не бу­де ша­ну­ва­ти її, як во­на пе­рей­де в йо­го ру­ки. Але во­на не пе­рей­де в йо­го ру­ки, як він не зміниться,- се я йо­му вже раз го­во­рив і ще бу­ду го­во­ри­ти.


- Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хо­че­те, аби всі бу­ли такі, як ви або ваш Ми­хай­ло!


- А чо­му ж би ні? Як я мо­жу доб­рий бу­ти, то чо­му не мо­же бу­ти й моя ди­ти­на та­ка доб­ра? А зреш­тою… по­що чо­ловік жи­ве? Не на те, аби ро­бив, Докійко, день і ніч тяж­ко ро­бив?… Як я ко­лись замк­ну очі, то хо­чу, аби моя зем­ля пе­рей­шла в ро­бучі ру­ки. Я її не вкрав і не прид­бав ома­ною. Я й моя Марійка - ми обоє до­ро­би­ли­ся

1 ... 5 6 7 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"