Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я."

Що люто, раптово

Раді б вбити, закопати

Плодотворне слово.

Грозять, лають, обкидають

Болотом і густо,

Мов живцем у гріб пакують,

Та все дурно-пусто.

Не вмира живая думка,

Що душами править,

Ні кропило, ні крутило

Її не задавить.

Із тюрми, із нор підземних

Вирине здорова,

Як із жолудів заритих

Вироста діброва.

Присвячую Ользі Альбранд

Один могутній цар багато мав рабів,

На двох із них упав його великий гнів:

Від служби їх як стій відкликать він велів.

По справедливості чи лиш через помилку

Він, не вагаючись ані малую хвильку,

В далекий край обох заслать велів у зсилку.

До зсилки царський був прилучений наказ:

«У краю тім живіть, як кождий хоче з вас,

А цар покличе вас в йому догідний час».

То перший з тих рабів тій зсилці рад не рад,

Розжився в краю тім, поставив дім на лад,

Хазяйство там придбав, і сад, і виноград.

А другий, що себе невинним почував,

Про царський той наказ докладно міркував

І в краї тім себе у наймити наняв.

Зароблене складав, не тратячи нічого,

А як зарібку вже зложилось досить много,

Золотаря собі він напитав старого.

«О майстре, ось тобі за труд твій червінець!

Ось десять ще на відомий мені кінець:

Із них зроби мені ти золотий вінець».

«Твоєї, сину мій, догадуюсь біди,-

Промовив золотар.- Три місяці пожди,

По діло рук моїх тоді, здоров, прийди!»

Три місяці пройшли. До майстра раб прийшов.

«Вінець готов». Вагу в порядку він знайшов.

«Гаразд! В потреби день прийду по нього знов».

За роком рік минав. Про засланих рабів

Згадавши, цар обох покликати велів

І шле гонця, щоб їх обох назад привів.

Гонцеві тому дав такий твердий наказ:

«Тих засланих обох поклич вертать ураз

І під конвоєм їх сюди веди сей час».

До першого раба прийшов отой гонець.

«Здоров був! Висилці твоїй прийшов конець,

І кличе цар тебе у царський свій дворець».

Змішався раб. «Мене? Не в ласці я в царя.

Не відаю, що цар зо мною наміря,

Та ще боюсь, що він мені не довіря».

«Пусті твої слова,- гонець йому відрік,-

Твердий царів наказ, а ти служебний чоловік,

Під вартою підеш сей час, аби не втік».

«Помилуй! - скрикнув раб.- До царського двора

Мені вертать тепер не можна й не пора,

Бо тут надбав я гурт усякого добра.

Тут дім у мене свій, і сад, і виноград.

Царського наказу послухати я рад,

Дай тільки час мені з тим всім зробити лад!»

«Не можна, друже мій! Слова царя грізні,-

Відрік гонець.- Якби тебе я в чужині

Лишив тепер, то буть без голови мені».

А другий раб, наказ провідавши царя,

Вмить до знайомого побіг золотаря,

Ще як лиш ранняя заблиснула зоря.

«Добрий день, майстре! Будь з тобою ласка неба!

Веде мене в твій дім стара моя потреба:

Того, що в тебе я лишив, мені сьогодні треба».

Одержавши вінець, він з майстром попрощався,

І з хлібодавцями своїми розщитався,

І царському гонцю назустріч сам подався.

Зустрів його в півшляху. «Будь здоров!

Я знаю, що ти йдеш по мене. Я готов».

І, не вагаючись, з гонцем ураз пішов.

Отак оба вони в путь рушили вночі:

Один - сумуючи, кленучи й плачучи,

А другий - золотий вінець при собі несучи.

Прийшли перед царя із виразом тривоги.

Раб перший кинувся як стій цареві в ноги.

«О царю, твій гонець жорстокий був і строгий!

Не дав мені добро набутеє продать,

Не дав свій дім і сад віддать чи промінять,

Не дав для тебе дар достойний там придбать».

А другий раб стояв, ні слова не сказав,

А потім до царя зблизивсь, поклін віддав

І золотий вінець до ніг його поклав.

«Від твойого слуги отсе тобі привіт!

А ось тобі у дар моєї праці плід

Для сина твойого! Пануйте з роду в рід».

До першого рік цар: «Ти сердишся? Чому?

Гонець мій те зробив, що я велів йому.

Твій злочин ясний нам. Ведіть його в тюрму!»

Другому мовив цар: «В нелегкій пробі тій

Простояв вірно ти. Отак і далі стій

І будеш відтепер друг і дорадник мій».

На шляху життьовім ми всі в такім засланні.

Життя проводимо в борні, дбанні й старанні.

Хто з нас готов вертать по божому візванню?

Багатий пан, господар домовитий,

На довший час мав дім свій полишити

Та виноград - та як би се зробити?

«Як виноград полишу на сторожу,

На неї я спуститися не можу -

Все об’їдять, змарнують ласку божу.

Одно, чи взять старця, чи молодця…

А ось візьму сліпця собі й хромця,

Чей, так дійду до ліпшого кінця.

Чого не вздрить сліпець, те вздрить хромець;

Де не дійде хромець, дійде сліпець;

Їх спілка ділу добрий дасть кінець!

Оба мій допильнують виноград:

Сліпець не бачить, хоч ввійде у сад,

Хромець же не дійде туди, де взять би