Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коршун потер тильною стороною долоні чисто виголене підборіддя. Почав розмірковувати вголос.
— Від річки до Острожан шістдесят кілометрів. Вони вже йдуть годин шість чи сім. По три кілометри на годину, гущавина, більше не зроблять, отже, до озера ще лишається сорок. Ну, тридцять п'ять… Вдень відпочиватимуть, ви ж їм передиху не давали, будуть тут вночі або завтра. Якщо, звичайно, будуть…
Гауптман схвально нахилив голову:
— Наші розрахунки сходяться, — мовив. — І командування розраховує на вас, пане Коршун!
Він вперше назвав Коршуна паном, не лише сьогодні, а взагалі вперше, хоч знайомі вони були понад два роки — з того часу, коли Кирило Жмудь очолив бандерівський загін у цих місцях і встановив контакти з абвером.
Коршун зиркнув вивчаюче: чи не глузують з нього? — та гауптман дивився серйозно і навіть доброзичливо, не зверхньо, як раніше, і Кирило заспокоївся. Перевів погляд на стіл з напівпорожніми тарілками.
— Я перебив шановному панству сніданок, — мовив. — Чи не продовжимо? Я також сьогодні це снідав.
— Але ж ці розвідники… — спробував заперечити Ліблінг.
— Нікуди вони не дінуться! — сказав Коршун самовпевнено. — Якщо справді йдуть сюди… Тут між озерами майже суцільне болото, і ми перекриємо усі можливі проходи. По території, зайнятій моїми загонами, їм не пройти!
Оце «моїми загонами» вирвалося в нього мимовільно, і Коршунові на мить самому стало ніяково — щоб приховати збентеження, висунувся у вікно й загукав:
— Северине, йди-но сюди, будь ласка! Ти ж бо не снідав, то склади нам компанію.
– Іду! — одізвався від стайні Северин Романович. — Іду, де тільки цей батяр завіявся? Андрію, де ти, сучий сину, коней купати треба!
— Полиш своїх коней… — невдоволено мовив Кирило. — І звели насмажити яєчні, бо на столі все охололо.
Хвисьнутий батогом жеребець підвівся дибки, скаламутивши воду.
— Го, чорт прицюцькуватий! — зареготав Грицько, відстрибуючи. — Я тобі зараз!.. — він ще раз змахнув батогом, та Андрій перехопив його руку.
— Не тре… То звір! Якщо його голомшити, зовсім осатаніє!
Грицько невдоволено опустив батіг. Цвіркнув слиною крізь зуби.
— Сам знаю, — процідив зневажливо. — Не твоє діло, мій кінь, що хочу, те й роблю!
Андрій наколющився.
— Але спитають з мене! А ти тільки й знаєш, що батькові скаржитись. Хто вчора казав: Андрій, мовляв, коні запалить, йому що — не свої, хазяйські…
— А що, неправду казав?
— Ще раз скажи, — насварився кулаком Андрій, — не подивлюсь ні на що!
Грицько відступив, поплескав по воді долонями.
— Овва, не дуже-то й став себе!
Андрій загрозливо ступив до нього, та Грицько, замість тікати, голим пузом гепнувся на воду, оббризкавши Андрія, мовив примирливо:
— Розшкипидорився! Я ж так, не зі зла…
— Дивись мені. Я довідне знаю, хто нашіптує батькові… — Не чекаючи на відповідь, побіг, високо підіймаючи коліна й розбризкуючи прозору воду. З розгону скочив на Сірка, розпластався голим тілом на кінській спині, обхопив руками шию. Сірко скосив на нього велике синє око, форкнув і пішов у воду, задоволено обмахуючись хвостом. На мить зупинився, нахиливши голову й вдивляючись у миготливість води, заіржав весело, задерикувато, наче був не статечний кінь, а пустотливе лоша.
Купаючи коней, Андрій раз у раз зиркав на берег, чи не видно в кінці вулиці білої кобили Демчуків. Ще вчора Пилип казав, що вранці поїдуть з батьком по дрова, — вже перейшло за полудень, де ж вони забарилися? Пилип так потрібен йому!
Пилипова хата — друга від озера, приземкувата, з маленькими вікнами, вкрита напівзогнилим тесом. Тес поріс мохом, і Демчук іноді сумно жартував, що зелений колір покрівлі ріднить його оселю із Жмудевою.
Андрій бачив, як з хати в сарай мелькнула синя хустка Пилипової матері, мабуть, побігла доїти корову.
Хлопець зіскочив з Сірка, ліниво похлюпав на нього водою. Любив купати коней, та зараз перехотілося. Дивився, як беркицькається у воді Грицько, і заздрив йому.
Щасливий Грицько: щоосені батько відвозить його до міста в школу. Коли ще була жива Андрієва мати, Северин Романович присягався, що вивчить і племінника, мати плакала перед смертю, благала, а він казав, що слово його тверде.
Мати відписала Северину Романовичу все їхнє майно — щоправда, майна того було: хата, корова та свиня, — з умовою, що брат дасть Андрійкові освіту, та вуйко забув свою обіцянку вже першої ж осені. Зібрався одвозити Грицька, а Андрієві мовив:
— Не виходить зараз. Я гомонів там, — невизначено махнув рукою, — але відмовили. Ось розіб'ють німці червоних, тоді вже…
Андрій відступив, дивлячись на дядька широко розплющеними очима й ще не вірячи.
— Ви ж обіцяли матері… — почав, стиснувши кулаки. — Домовились, що за гроші від хати…
— Які гроші, сльози, — скривився Северин Романович. — Тих грошей тобі на сподні не вистачить. Почекай рік, хлопче, за рік нічого не станеться.
Минув уже не рік, а два, восени Грицько знову поїде до міста, а Андрієві лишається чистити гній у корівнику та слухати вуйкові нарікання, що їсть хліб дарма.
Хіба дарма? Хто корів пасе й за кіньми ходить?
Андрій поплескав Сірка по крупу: любив коней, мало не спав у стайні, це, певно, було єдине, що тримало у вуйка. А так — не малий уже, чотирнадцять скоро, подався б сам до міста. Там мешкала батькова двоюрідна сестра, мати казала — душевна жінка й радила звернутися до неї в разі потреби. Але було страшно рушити самому у велике й голодне місто, начувся від Северина Романовича, як живуть городяни, а в тітки Михайлини двоє ротів, бракувало їй ще одного нахлібника…
Грицько щось кричав йому, та Андрій не обертався. Той підбіг, запитав:
— Коні на ніч поженеш сьогодні?
Андрій зиркнув спідлоба: цей Грицько наче читає його думки…
— Я знаю?.. Як накаже батько… — відповів ухильно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.