Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було — вiн-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!

— Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

— Та якось вже буде, — одказала.

— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

— Сумує Маруся? Чого сумує?

— Голубко, — говорить менi Маруся, — менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

— Тiльки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.

— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нiчого не одказала.

— Щаслива будеш, — говорить Катря.

— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.

— Не жартуй, — одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

V

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

— Що тобi, моя дитино! — упада вже коло Катрi мати. — Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

— Нiчого, мамо, нiчого!

— Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

— Що ж таке, Катре? — питаю.

— Сьогоднi вiн увечерi буде, — вiн сьогоднi прийде до мене…

— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi — я до його вийду!

— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

— Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

— Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

— Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

— Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! "Я, — кажу, — сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" — запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." — що я аж слiзьми вмилася… Одiишла трохи, стала, — та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi — не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: "Чи правда сьому?" — поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала — нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав — прийде…"

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

"Як се вона гаїться, — думалося менi. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!"

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч —