Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.
На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: "Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!"
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова — не залюбила i других чути — як говорять. Стала вона до дiброви учащати.
Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою — все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, — я й собi за нею назирцем побiгла.
У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, — забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я — вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… "Годi вже тобi! — промовила, — в мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…
Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…
Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пiшла я собi до Марусi. Приходжу — вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.
— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?
— Та мати у гостину пiшли.
— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…
— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, — такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!
— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?
— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвiт. — А як там Катря? — питає.
— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..
Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.
— Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.
— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, — каже, — я того Чайченка покохала!
— Та хiба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
— Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?
— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
— Та боже ж мiй, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого. разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…
— Нi, — каже Маруся, — я вважала та думала: ее так… Я думала — забудеш…
— Хiба як очi заплющу!
— То поможи тобi боже, Катре! — промовила Маруся.
— Дай тобi боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.
— А вiн же чи полюбить? — стала тодi гадати. — Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?
— Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.
— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула — бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить…
— Що ж вiн тобi говорив?
— Питав мене, чого зайшла, чом невесела…
— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тiльки слухала.
— Так зайшла, — кажу, — гуляю собi, i я, — кажу, — весела… Тодi вiн питав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три долi, Марко Вовчок», після закриття браузера.