Читати книгу - "Горпина, Марко Вовчок"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Марко Вовчок
Москва, 1957 рік. Видавництво "Известия". Додаток до журналу "Дружба народів".
Видавничі палітурки. Безпека хороша.
У скарбниці вітчизняної культури літературна спадщина письменниці Марко Вовчок (1833-1907) посідає почесне місце. Понад п'ятдесят років свого життя вона присвятила літературній творчості.
До справжнього тритомника видатної української письменниці включені увійшли обрані твори.
Том I
Оповідання з українського побуту ("Сестра", "Козачка") , "Батько Андрій" та ін.)
Оповідання з російського народного побуту ("Надія", "Катерина", "Купецька дочка" та ін.)
Повісті ("Інститутка", "Червоний король", "Тюльонова баба" та ін.)
Том II
III
Романи ("Записки причетника", "У глушині")
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; і в хаті й на дворі в'ється, порядкує, господарює, і співає, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на світ благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, і клопочеться, й бігає. І свекру догодить-услужить, і чоловіка пожалує, і діло не стоїть — зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тільки бога милосердного дякує.
Одно й журило їх, що діток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цілує, й милує, а сама зітхне тяжко.
Аж ось послав їм господь, — уродилась дівчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, і з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось — уже вона й коло колиски, і хрестить, і цілує, і колише, і співає над нею. На панщину поженуть, — дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око біжить до дитинки.
Ото, було, молодиці й жартують:
— А що, — кажуть, — ваша дочка, Горпино? Вона й почне:
— Та вже всміхається, сестриці-голубоньки, і рученята до мене простягає; вже знає мене; ні до кого не йде, тільки до мене. Свекор бубликом манив — не хоче! І в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей і дивлюсь, а воно й водить оченятами — шукає мене!
— Розумна, розумна зросла, — кажуть. — Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!
А дівчинка, справді, як та квіточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!
IIТим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати. І старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гірш як тих волів.
Отеє три дні панські одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якісь толочні повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хліба не дають. День при дні, день при дні робимо. Перше все сподівались: молодий пан буде добрий, та й дождали собі доброго! Він був не дуже багатий, а жити пишно, у розкоші великій хотів, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на ниві падають? Він собі то коней заведе таких, що як змії, то коляску купить новеньку, то у місто поїде — там стратиться. А нам іще, було, кажуть сусідні панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як і великі пани — аби рука досягла); то й кажуть було: «Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, і жалувати, і невіть-що!
Десь його мудро дуже навчено!»
А се справді перше говорив, що й хати нові поставлю у три віконця, а потім — то й старі розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську істоту не переробиш!
Все село як за стіну засунулось, такі смутні всі, що сумно й глянуть! Тільки Горпина трохи веселенька, тішитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче.
Горпина й сама плаче над нею, та нічого не врадить. Бігав старий свекор до лікарки — нема дома, та навіть і з молодиць нема нікого: всі на панщині. Далі й за Горпиною прийшли:
— Чому не йдеш?
— В мене дитина нездужає, - каже вона плачучи.
— Панові треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пішла. А воно, біднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрічає сам, такий гнівний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так і пручається — кричить. Пан іще гірш розгнівався:
— Геть ту дитину! — гукнув, — геть! Треба мені робити, а не з дитиною панькатись!
Звелів десятнику додому однести.
— Ой, паночку, голубчику! — благає його Горпина плачуща. — Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мій! Будьте милостиві! Се моя дитинка єдина!
— Неси, неси, — каже десятнику, — а ти роби діло, коли не хочеш кари здобути.
Понесли дитинку полем. Іще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болізний; далі все тихш, а там і зовсім затихло.
IIIЯк уже вона там робила сей день, — увечері прибігла додому, аж дух їй захватило:
— Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажіть же бо, що й як?
— Та годі побиватись, дочко, — каже старий свекор, — дякувати господові, втихла трохи.
Та не надовго: вночі прокинулось ізнов та ще гірш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, — нічого не врадили, нічого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти макові головки на молоці та й дать випити. Так вона й зробила. «Нехай хоч воно відпочине — не мучиться», — думає. Як дала їй, дитина зараз і втихла, засипати почала, та так кріпко заснула і не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: «На панщину!»
Положила Горпина дочку в колисці, перехрестила та й пішла плачучи.
Як там її лаяли, як на неї сварились — і не слухає, аби їй до вечора дождати!
Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечір. Біжить вона додому, біжить… Убігла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
IV— Тату! — крикнула.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горпина, Марко Вовчок», після закриття браузера.