Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

— Невже підводна прогулянка мишки не викликала у вас ніяких асоціацій? — тепер Сміт звертався до сеньйора Осандри.

— Бачите, е-е…

— Ну, добре, — тоном своїм Джошуа Сміт показав, що терпіння в нього вистачить, хоча б йому довелося балакати з цими баранами добу, — ну, гаразд, а коли б діаметр трубки був, скажімо, кілька метрів, а довжина її сімдесят морських миль, то й тоді підводна подорож мишки не викликала б у вас ніяких асоціацій?

І Вертес, і Осандра глипнули на нього і, як по команді, схопилися із своїх місць.

— Стривайте, — зашепотів Осандра, — невже ви хочете сказати, що…. що можливо…

— Я хочу сказати, що можливо за кілька годин темної ночі збудувати тунель від Мільво до Кардосу. До того ж цей тунель не лежатиме на дні, а плаватиме у воді на глибині двох-трох метрів, — спокійно сказав Сміт.

Очі у Вертеса стали зовсім божевільні. Йому не вірилося, що це серйозна розмова, а не чергова витівка комівояжера. А проклятий комівояжер ніби читав його думки.

— Шановний сеньйоре Вертес, я такий же комівояжер, як ви настоятель Кентерберійського собору. Я інженер, і це мій винахід. Досить мені запатентувати мій винахід, і я купатимусь у золоті. Але яку ціну матиме золото, поки Кардос знаходиться в руках у голодранців, поки Кардос прикладений до скроні нашої країни, як браунінг, заряджений отруйними кулями? Ні, сеньйори, поки Кардос не буде належати вам, сеньйоре Осандра, вам, сеньйоре Вертес, і вашим друзям, доти я не можу бути спокійним за своє золото. А коли так, воно мені поки що не потрібне, і я надумав допомогти вам.

— Але як же ж… — почав було Осандра, проте Сміт його перебив:

— Сеньйоре Осандра, не думайте, що я безкорисливий і святий, не думайте, що мене спустив на землю бог виключно для того, щоб допомогти вам. Буду відвертий і відразу ж скажу, що в першу чергу я пильную свої власні набутки й уже потім ваші. Але обставини склалися так, що зараз ми один без одного не можемо. Я прийшов не шантажувати вас, а діяти.

У прохолодному кабінеті було тихо. Чулося тільки, як Вертес сьорбав бакарді, як дзижчала десь під стелею муха, і ще…

Уявімо собі на хвилинку, що можна було б почути, як напружено працює мозок сеньйора Осандри. Коли б наша уява була надзвичайно багата, ми почули б, як мелють млинові жорна. Це мозкові півкулі Осандри перемелювали все мовлене Джошуа Смітом. Вигадки тут і справді ніякої не було, бо сеньйор Осандра перемелював усе до останнього слова, відсіваючи борошно від висівок.

“Червоний провокатор? Не схоже. Звідкіля б він узяв таку дивовижну штуку? Божевільний? Авантюрист? Гарненький мені божевільний, який може вигадати таку цяцьку. Авантюрист? Безперечно. Але авантюрист вищого гатунку, екстра-клас. Він хоче мене ошукати? Можливо. Але тоді він або не знає справжнього стану речей, або вельми поспішає і ладен хапонути, що нагорі лежить. Дурниці, дурниці, дурниці! Все це у висівки. Авантюристи такого класу, як правило, все знають і ніколи не поспішають. Наївний кандидат у мільйонери, який заради політичної кар’єри хоче зв’язати своє ім’я з борцями проти червоної загрози? Не схоже. Щирий і переконаний ворог червоних саме на Кардосі? Не схоже. Червоних вистачає у всьому світі, і йому немає потреби віддавати перевагу саме кардоським голодранцям. Каже, що не може бути спокійним доти, поки червоний Кардос буде приставлений до скроні його країни, як браунінг, заряджений отруйними кулями? Безперечно, бреше, й це чистісіньке борошно, а ніякі не висівки. Йому поки що нічого втрачати. З-поміж його земляків чимало таких, котрих Кардос мусив би непокоїти значно більше, але вони поводять себе спокійно. Навіть занадто спокійно. Вони не розуміють, що сьогоднішнє наше лихо може бути завтрашнім їхнім лихом. Їм давно слід було втрутитися і покінчити з Кардосом протягом кількох днів…”

І тут стало по-справжньому тихо. Жорна більше не працювали. Тільки муха дзижчала й Вертес сьорбав бакарді. В мозку сеньйора Осандри спалахнула блискавка — й усе стало ясним і зрозумілим.

“Цей хлопець не інженер, і він зовсім не авантюрист. Як Це я відразу не здогадався? Це “вони”, колеги, дужі світу Цього, його земляки, побоюючись політичних скандалів, громадської думки та дипломатичних ускладнень, в такий спосіб контактують з нами. Розвідник екстра-люкс-класу приходить під виглядом комівояжера, показує фокуси з мишкою і… Їхній вибір правильний. До кого, як не до мене, їм надіслати гінця з доброю вісточкою? Цей Джошуа Сміт (боюсь, що він такий же Джошуа і такий Сміт, як я Далай-лама, але це мене зовсім не обходить) всією своєю поведінкою натякає на створення акціонерного товариства. Він не може не знати, що акціонер з мене тепер буде паршивенький, контрольний пакет з акціями мені, може, навіть і не снитися, але ім’я моє на чолі будь-якого акціонерного товариства що-небудь та значить. Ім’я моє ще не забули на Лоу-сіті. Гроші попливуть. Дарма я сумнівався, дарма я хвилювався. “Вони” не могли не прийти на допомогу. Дивно одне: чому цей хлопець почав розмову відразу ж про висадку десанту на Кардос? Така відвертість… Пусте! Висівки, висівки, висівки. А борошно в тім, що він інакше нас би й не зацікавив. Хіба слухав би я його, коли б справа обмежилася самою тільки прогулянкою білої мишки всередині прозорої трубки? Ні, я впізнаю його земляків! Вони завжди звикли діяти відверто, брутально, лізти пробом і називати речі своїми іменами. Але про людське око акціонерне товариство, безперечно, не буде називатися “Товариство прихильників негайної окупації Кардосу”.

— До речі, ви розумієте, — сказав раптом Джошуа Сміт, — що ми не можемо рекламувати ні мій винахід, ні вашу подальшу діяльність?

“Ага, нарешті!” — зітхнув з полегшенням сеньйор Осандра, а вголос сказав якомога спокійніше:

— Нам поки що нічого рекламувати. Питання це значно складніше, ніж вам здається.

Уже добре напідпитку, Вертес здивовано вирячив на нього червоні банькаті очі:

— Як, ви не хочете, щоб мишка прогулялася на той берег?

Тепер Осандра ледве глянув на нього, він знову почував себе хазяїном.