Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

— Я не відберу у сеньйорів багато часу, — сказав Джошуа Сміт, — вельми важлива розмова забере у нас десять-п’ятнадцять хвилин. Потім, звичайно, ця миска буде непотрібна і до столу буде подано все, що годиться, але зараз я прошу уваги.

За тими словами Джошуа Сміт дістав із кишені тюбик… як спершу здавалося обом сеньйорам, тюбик з зубною пастою, акуратно згвинтив шапочку…

Хуан Вертес схопився на ноги так, що перевернувся стілець:

— Сеньйоре Осандра, невже ви не бачите, що нас, як останніх дурників, заманив сюди проклятий комівояжер! Він думав, що ми сидимо тут і тільки мріємо, як би купити партію зубної пасти, що її виготовляє його паршива фірма! Щастя цього хлопчиська, що я в доброму настрої… інакше йому зубна паста більше ніколи не знадобилася б. Ходімо!

Джошуа Сміт і вухом не повів, він вичавлював з тюбика якусь масу, але коли Хуан Вертес ступив до дверей, то почув голос, якому не можна було не скоритись:

— Сядьте і дослухайте до кінця! Коли ви підете з цього кабінету зараз, вам дуже довго доведеться сидіти біля моря і чекати погоди.

Хуан Вертес, від чийого погляду холола кров у жилах сотень людей, слухняно посунув свій стілець і сів, як школяр.

А Джошуа Сміт, не звертаючи більше уваги на Хуана, розминав у руках масу з тюбика. Вона нагадувала тісто, тільки тісто напівпрозоре. Сеньйор Осандра був комерсантом і не виявляв такого нетерпіння, як Вертес. Навіть тоді, коли Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра не збирався нічого купувати, він з цікавістю розглядав зразки нових товарів. І цей комівояжер… цей, як його, Джошуа е-е-е… Сміт зовсім його не дратував, навпаки, викликав до себе деяку симпатію, і коли б сеньйор Осандра був зараз на Кардосі і мав усе, що він там залишив, він переманив би цього хлопця до себе. Такі енергійні й наполегливі комівояжери на дорозі не валяються.

Джошуа Сміт розплескав на столі з свого “тіста” велику “вареницю”, а потім невловимим рухом зробив з “варениці” трубку.

— І довго ви ще збираєтесь показувати нам ці фокуси? — не стримався Хуан Вертес.

— Закінчую, — спокійно обізвався Сміт і вкинув трубку до миски з водою.

Трубка в одну мить стала прозорою, як скло, і такою ж твердою. Було чути, як вона дзенькнула об краї миски.

Хуан Вертес гидливо насупився, все це йому до біса настогидло, і він утратив і до Сміта, і до його фокусів будь-яке зацікавлення.

— А тепер останній штрих!

Джошуа Сміт дістав із кишені піджака білу мишку й уклав її до трубки. Мишка побігла, побігла й вибралася з ін; шого кінця трубки.

— От і все, — сказав Джошуа Сміт. Вийняв трубку з миски і заховав мишку до кишені, із якої стирчав ріжок рожевої хусточки. Потім він викликав слугу, наказав йому забрати миску з водою і сервірувати стіл.

Хуан Вертес фурчав, як зіпсований вантажовик, і було важко зрозуміти, чи він сміється, чи гнівається. А якщо розібратися, то Хуан Вертес і сміявся, і гнівався. Йому дуже хотілося порахувати зуби цьому Джошуа і разом з тим було смішно, що хлопчисько-комівояжер так ошукав його. Хуан Вертес міг вважати себе ошуканим, бо, чесно кажучи, він сподівався, що цей молодий джентльмен (і диви ти, відразу й не скажеш, що це звичайнісінький комівояжер) зажадає його, Вертеса, послуг. А Вертес уже зголоднів по справжній роботі. Сеньйор Осандра був делікатніший, але й він не міг приховати свого розчарування.

— Пробачте, е-е, містер Сміт, усе це було дуже цікаво, але я не зовсім розумію, яке відношення мають для нас мандри мишки.

Джошуа Сміт з гіркотою зітхнув і тільки похитав головою. Він зачекав, поки слуга накриє стіл, і тоді зробив йому знак, щоб той вийшов.

— Жаль, сеньйори, що ви не все зрозуміли…

— Ми нічого не зрозуміли, — буркнув Вертес.

Поява на столі пляшки бакарді трохи заспокоїла його.

— Жаль, жаль, — все ще зітхав Сміт, але Вертес бачив з його очей, що тому не дуже хочеться зітхати.

Сміт узяв із стола трубку — після того, як її вийняли з води, вона знову стала напівпрозорою і залишилася твердою — і простяг її Вертесу:

— Сеньйоре Вертес, — сказав він, — я знаю, аби ведмідь грізлі поручкався з вами, йому б довелося гіпсувати лапу. Спробуйте зламати цю трубку.

Вертес узяв трубку. В нього, як і в кожного смертного, була маленька слабість: він любив похизуватися своєю силою. Але трубка не хруснула. Вертес напружився ще раз, і здавалося, зараз кров бризне у нього з очей, але трубка й не думала хрускати. А Хуан Вертес уже запалився, на карту було поставлено його авторитет.

— Об коліно можна? — сопучи запитав він.

— Та хоч і сокирою, — байдуже погодився Сміт.

Але як не старався Хуан Вертес, трубка і не ламалася, і не гнулася. Сеньйор Осандра розкурював товстенну сигару й тішився. Йому дуже подобалось, як Вертес сам себе пошивав у дурні. Нарешті Сміт узяв з рук Вертеса трубку й постукав нею об підлогу. Трубка дзвеніла як металева. В куточках Смітових губ затанцювала посмішка.

— Сеньйоре Вертес, даруйте мені, я не зовсім доречно пожартував з вами, але ви були найскептичніші й за це покарані. Бачите, з цієї трубкою нічого не станеться навіть під тиском у сорок тисяч атмосфер. Хімічні властивості матеріалу, з якого вона виготовлена, такі, що діаметр труби й товщина стінок тут не відіграють ніякої ролі. Я можу виготовити вам трубу діаметром у п’ять метрів з товщиною стінки не більше, як товщина людського волоса, й вона буде такою ж міцною. Ця міцність виникає лише під впливом морської води. До речі, ви звернули увагу, як біла мишка пройшла по трубці, ніби в тунелі під Ла-Маншем?

— До чого тут мишка? — буркнув Вертес. Він