Читати книгу - "Небажаний гість"

– І чому жінки більше не користуються отакими туалетними столиками? – питає Дана.

– Не знаю. А варто було б, – відповідає Метью, зустрічаючись із нею поглядом у дзеркалі і ніжно торкаючись завитка на її довгому волоссі.

– Після вечері можемо посидіти тут біля каміна, попиваючи шампанське, яке нам залишили, – каже Дана, уявляючи цю прегарну картину: лише вони удвох у цій ідеальній кімнаті, при світлі вогню, а за вікном падатиме сніг, поглинаючи усі звуки, так наче зовнішнього світу й не існувало. Як же це відрізняється від їхнього звичного життя.

Метью замикає за ними двері і ховає ключ до кишені.

Коли вони з Даною виходять на сходовий майданчик й окидають поглядом вестибюль, чоловік помічає, що унизу вже зібралися гості. Молодик, який раніше сидів за стійкою реєстрації, змішує напої, невимушено розмовляючи зі жменькою людей, що облаштувалися біля каміна.

– Сьогодні ввечері бар зачинено, – пояснює він, коли пара спустилася сходами і наблизилася до гурту. – Мусимо обходитися без бармена. Сподіваюся, це нічого, – додає.

– Нічого, – запевняє його Метью і всміхається, обіймаючи Дану за талію.

У вестибюлі доволі затишно. Вони вмощуються на дивані навпроти пари приблизно одного з ними віку. Також тут є трохи старший чоловік, який, здається, тримається осібно, і двоє жінок, що сидять разом на дивані навпроти каміна.

– Що будете? – запитує молодик, схвально усміхаючись до Дани.

– Горілку з мартіні, будь ласка, – відповідає вона.

– А мені скотч із льодом, дякую, – замовляє Метью.

– Я Бредлі, – називається їхній бармен.

– А я Девід, – каже чоловік, що приїхав один.

– Він кримінальний адвокат, – додає чоловік, що сидить навпроти Девіда. – Я Ієн, а це – Лорен. – Та усміхається їм.

– Я Метью, а це – моя наречена, Дана, – каже Метью.

Ієн нахиляється уперед і вказує на жінок на дивані:

– Це Ґвен та Райлі.

Ґвен киває і стримано посміхається; Райлі глипає на них і коротко посміхається самими лише кутиками губ, а тоді відвертається і втуплює погляд у вогонь.

– Ми знайшли їх у кюветі недалеко звідси, – додає Ієн, усміхаючись.

«Цей Ієн видається доволі привітним, – думає Метью. – З ним легко розмовляти. І він викликає симпатію».

– Нам дуже пощастило, що вони нагодилися, інакше ми досі стирчали б у тому кюветі, мабуть, замерзли б на смерть, – підхоплює Ґвен. Вітер торохтить шибками, ніби підтверджуючи її слова. – Доведеться вранці замовити тягач, щоб дістати машину. Сьогодні вони не змогли приїхати, ясна річ: дороги надто замело.

– А ми якраз встигли, – каже Метью. – Якби трохи забарилися, мабуть, і не доїхали б. Гадаю, завірюха видалася сильнішою, ніж очікувалося.

– І не кажіть, – погоджується Бредлі. – Іноді я геть не розумію цих синоптиків. Мій батько каже, що часом краще просто визирнути у вікно. Він на кухні слухає радіо. Так от, шосе закрили, та й бічними дорогами, кажуть, майже неможливо проїхати. Деякі з наших гостей не змогли до нас дістатися, та, правду кажучи, це навіть на краще. Через погоду в нас і так не вистачає робочих рук.

– Йой, – зойкає Ґвен.

– Не хвилюйтеся, ми зуміємо доглянути за вами належним чином, – промовляє Бредлі зі зухвалою впевненістю.

«Він доволі привабливий хлопчина, – думає Метью, – от тільки надто самовпевнений… мало не нахабний».

– Сподіваюся, хоч електрику не вимкнуть, – каже Лорен.

– Якщо й вимкнуть, – запевняє їх Бредлі, – у більшості кімнат є каміни, а в сараї більш ніж досить дров та хмизу. До того ж про всяк випадок у нас є каганці.

– Звучить навіть непогано, – каже Ієн.

Краєм ока Метью зауважує якийсь рух і підводить очі догори. Сходами спускається ще одна пара. Ці старші за нього з Даною, їм, мабуть, уже під п’ятдесят. Чоловік видається чимось роздратованим, а жінка поруч із ним ніби щосили намагається не занепадати духом.

Чоловік підходить до їхньої невеликої компанії й відразу звертається до Бредлі:

– Мені не завадив би скотч із содою.

Тоді бере напій, який простягає йому молодик, і стає біля каміна, залишивши дружину саму біля барного візка.

– Що бажаєте, мем? – запитує її Бредлі.

– Джин із тоніком, будь ласка, – ґречно відповідає жінка.

– Прошу, сідайте, – пропонує Ґвен, трохи посуваючись на дивані й указуючи на вільне місце поруч себе. Новоприбула обдаровує її вдячним поглядом і вмощується на подушках.

Усіх відрекомендувавши, Ієн очікувально дивиться на чоловіка перед каміном.

– Генрі, – каже той, – а це – моя дружина Беверлі.

– Приємно познайомитися, – бурмоче вона.

– Ми саме говорили про завірюху, – каже Лорен. – Бредлі розповідав нам, що нас засипало снігом зусібіч, але нам нема чого хвилюватися, навіть якщо раптом вимкнуть електрику.

– Тут мобільний не ловить, – скаржиться Генрі. – І вай-фаю немає. Це ніби бути похованим живцем.

Западає вражена тиша.

– У нас ніколи не було стільникового зв’язку, – виправдовується Бредлі, трохи червоніючи від такого докору. – Чи вай-фаю. Це вказано у нашій брошурі. Чимало наших гостей тому і приїжджають до нас, що хочуть відпочити від усього цього.

Метью помічає, як Генрі кидає лютий погляд на дружину, ніби це вона винна у тому, що в готелі немає вай-фаю. Можливо, саме тому чоловік такий роздратований.

– Зате тут прекрасні краєвиди, – з готовністю виголошує Беверлі. – І я бачу, тут багато книжок.

Це правда. Метью помітив чимало книжкових шаф по всьому готелі, заповнених книгами на будь-який смак.

– Я знайшла стару Аґату Крісті на своєму приліжковому столику, – підхоплює Лорен.

– Це моїх рук справа, – хвалиться Бредлі. – Я кладу книжки в усіх номерах. Погодьтеся, це набагато краще, ніж коробки з цукерками. Хоча ми й таке робимо, – і він широко усміхається.

– Я гадаю, такий підхід освіжає, – погоджується Лорен.

– Взагалі-то у нас дуже багата бібліотека. Я можу підшукати вам щось інше, якщо хочете. Я добре орієнтуюся в тому, які книжки у нас є. Я майже всі з них перечитав. Гості, звісно, полюбляють читати у бібліотеці, але влітку можна розташуватися у гамаках чи біля басейну, або ж в альтанці.

– Ми просто мусимо повернутися сюди влітку, – каже Метью, всміхаючись до Дани, – після весілля.

– Обов’язково приїжджайте, – запрошує Бредлі. – Влітку тут дуже гарно. Але і взимку не гірше. Після вечері я можу розпалити камін у бібліотеці, якщо хтось захоче посидіти там.

– Ми хотіли б побачити льодовий будиночок, – каже Лорен.

– Що за «льодовий будиночок»? – запитує Беверлі.

Бредлі усміхається.

– Це невелика прибудова, зроблена лише з льоду та снігу. Ми облаштували там бар. Геть усе вирізьблено з льоду – барна стійка, полиці, навіть стільці. Там навіть є химерна льодова скульптура. Єдине, що не зроблено з льоду, – це пляшки, склянки та барні інструменти. Це справді щось неймовірне. Я ще не мав часу розчистити туди доріжку, але візьму снігоочисник, і завтра льодовий будиночок буде відчинено, обіцяю.

– Там, мабуть, холодно, – зауважує Ґвен.

– Вам знадобиться куртка, –