Читати книгу - "Аладдін і чарівна лампа"

Мати Аладдіна, побачивши сина непритомним, стрімголов побігла до сусідів, принесла від них трояндової води і окропила нею його бліде обличчя. Відтоді, як Аладдін не повернувся у домовлений час із заміської прогулянки, його мати виплакала всі сльози, а коли він повернувся і впав, мов підкошений, вона ледь не померла з горя. Мати приводила сина до тями трояндовою водою, пахучим зіллям і ніжністю вірного материнського серця, у якого нікого в світі не було дорожчого за Аладдіна. Радості її не було меж, коли він розплющив очі і попросив:

— О матусю, нагодуй мене, я вже два дні нічого не їв!

Мати нашвидкуруч приготувала страву і сказала:

– Іди, синку, поїж і спочинь. А коли наберешся сил, розповіси мені, де ти був, що з тобою трапилося, яке нещастя спіткало тебе, дитино люба. А зараз нічого не говори — ти голодний і змучений.

Аладдін поїв і відпочив, а тоді сказав матері так:

— О мамо, ти завинила переді мною! Як ти могла віддати мене тому триклятому магрібцю, він же мене ледь зі світу не звів! Присягаюся Аллахом, через нього, о матусю, я дивився смерті у вічі. А ми з тобою повірили, що він брат мого батька. Слава Аллаху, котрий урятував мене від його злих намірів! магрібець підкупив нас своїми солодкими обіцянками, він затуманив наші голови. О матусю, ти й уявити собі не можеш, що за негідник цей чаклун! Нехай Аллах не пошкодує для нього кари! Бачиш, мамо, до чого він довів мене?..

І Аладдін розповів матері як все було, приправляючи оповідь слізьми радості, що всі жахіття були вже позаду. Переповідав він усі події по порядку з того моменту, коли вони попрощалися біля воріт їхнього дому: як він і магрібець прогулювалися заміськими садами, аж доки не дійшли туди, де земля розійшлася, і як його вдаваний дядько чаклував і димив. З цього місця Аладдін почав розповідати докладніше:

— Коли земля почала дрижати, о матусю, я дуже злякався і хотів було втекти, але магрібець насварив мене та ще й дав ляпаса, від якого я знепритомнів. А коли отямився, то побачив, що земля в одному місці розкололася. Чаклун зумів розчахнути землю, проте не міг спуститися у підземелля. Він пояснив, що скарбниця впустить лише мене, бо закодована на моє ім’я. Чаклуючи ще у своїй країні, він дізнався, що тільки моя рука наділена владою зрушити з місця ту мармурову плиту, яка надійно перекривала вхід до підземелля із незліченними скарбами. Тож йому нічого не залишалося, як помиритися зі мною, щоб заволодіти скарбами.

Аладдін на мить перервав розповідь, відновлюючи в пам’яті, як усе було, і продовжив:

— Перед тим, як я спустився у скарбницю, магрібець одягнув мені на палець перстень і запевнив, що він визволить мене з будь-якої біди. Коли ж я зійшов униз, то побачив, що приміщення поділене на чотири кімнати, а у кожній стояло по чотири глеки, повні золота, срібла та інших коштовностей. Але магрібець заказав мені навіть торкатися до них, не те що брати. Далі я опинився у величезному саду, в якому на деревах росли не звичайні фрукти, а плоди, здатні затьмарити своїм блиском саме сонце. Напевно, вони кришталеві! Пройшовши алеєю рівно п’ятдесят кроків, я побачив перед собою високий склеп. Східцями я піднявся нагору, щоб узяти лампу, за якою, власне, і послав мене під землю триклятий магрібець. Я зняв лампу з гака, на якому вона висіла, вилив із неї нафту і сховав до кишені, тобто зробив усе так, як мені було сказано.

Дорогою назад я досхочу намилувався диво-деревами, нарвав їхніх плодів, позапихав за пазуху та понабивав ними кишені й пояс і поплентався до виходу. На всі сходинки драбини я зіп’явся доволі легко, а на останню не зміг, бо вона була занадто високою. Я попросив дядька подати мені руку, щоб я міг стати на останній щабель. Але він зажадав, аби я спершу віддав йому лампу. Я не міг виконати його прохання, бо лампа була на самому дні кишені, ще й присипана плодами з диво-саду. Я сказав йому: «Дядечку, коли я виберуся звідси, то віддам тобі лампу, а ти подай мені, будь ласка, руку, щоб я міг стати на цей високий щабель». Але той негідник і не думав витягати мене з підземелля. Навпаки, йому лише потрібно було, щоб я віддав йому ту лампу, а потім він зачинив би землю над моєю головою за допомогою своїх страшних заклинань. Зрештою, саме так він і вчинив, коли зрозумів, що лампи я йому не віддам. Ось які біди довелося мені, о матусю, пережити через цього паршивого чаклуна, брехливого негідника!

Вислухавши розповідь сина до кінця, мати Аладдіна зізналася:

— Знаєш, о синку, присягаюся Аллахом, що коли я вперше побачила чужинця, серце моє віщувало біду, і я страшенно переживала, щоб не трапилося з тобою чого злого. З тяжким серцем я відпустила тебе на прогулянку заміськими садами. Те, що він негідник, брехун, ще й чаклун, написано у нього на обличчі. Та, хвала Аллаху всеблагому за те, що він вберіг тебе, о синочку, від злодіянь чаклуна. Я, необачна, не прислухалася до свого серця, а повірила усім брехням цього зайди. Але як можна було йому не повірити, адже він поводився так, ніби й справді був твоїм дядьком!

Аладдін, який від страху й ока не міг зімкнути, перебуваючи під землею, і не спав упродовж двох діб, відчув, що повіки його важчають. Врешті-решт сон зморив його і не відпускав аж до наступного полудня. Прокинувшись, він знову попросив у матері поїсти, бо відчував страшенний голод. Але мати із сумом відповіла йому:

— О синочку, я не маю що тобі дати. Усе, що було, я дала тобі вчора. Але ти трішки потерпи, я маю дещицю прядива, зараз піду на базар, продам його і куплю продуктів.

— Дай спокій своєму