Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Орест Друль

Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

Кілька сотень слів про те, як з'явилася ця книжка

Думка, що добре би було свої розмови і з Юрком Андруховичем, і з Сашком Бойченком записувати і публікувати — бо якщо це так цікаво мені, то точно буде цікаво ще багатьом — спалахувала у мене практично при кожній зустрічі з ними. До наступної, зазвичай знову раптової, зустрічі вона, правда, пригасала, щоб знов спалахнути, коли тема розмови доходила до речей цікавих. Тобто майже завжди.

Я впевнений, що врешті настав би момент, що ця світла ідея таки би реалізувалася, але тут, у цьому вступі, з'являється Дмитро Стретович.

А було це так. Пише мені якось вже згаданий мною Сашко і в постскриптумі свого мейлу питає, які я плани маю на серпень. Розповів я йому про свої плани. Далі тиша, і вже Юрко, теж згадуваний, за якийсь час питає, чи не хотів би я у серпні вискочити на кілька днів у Ворохту. Минуло ще кілька тижнів — і телефонує мені Дмитро Стретович з невідмовною пропозицією: три дні порозмовляти у Ворохті з Андруховичем та Бойченком, записати наші розмови і видати книжку. Принагідно з'ясувалося, чому в серпні, чому у Ворохті, чому три дні і чому я: в серпні Дмитро організовує біля Ворохти літературну школу, на якій свої воркшопи мають Сашко та Юрко, будуть вони там три дні, і може, би цього було достатньо, але вони кажуть, що знаються вже як лисі коні і не потрафлять один одного щось більшого спитати — бо скільки ж можна питати те, відповідь на що тобі наперед відома. Обоє зійшлися на тому, що треба мене. Отак з'явився цей ворохтаріум, тріалог з діалогом і монологами. Як тріалог перейшов у діалог (бо з такими співрозмовниками наперед зрозуміло, що він буде сповзати в монологи), читач при бажанні довідається, прочитавши книгу. А щодо ворохтаріуму, то назву цю запропонував Юрко; «запропонував» тут, мабуть, невідповідне слово, бо він просто повідомив нам вже після того, як всі тексти були вичитані, що книжка буде називатись «Ворохтаріум». «Що це таке?» — наше з Сашком питання виглядало цілком природним, хоч ми обоє відчували: це саме те, що ми хотіли сказати. У добрих поетів, як відомо, є інтуїтивне чуття мови, а що Юрій Андрухович значно більше, ніж добрий поет, то нам зі Сашком залишилось тільки з'ясувати, а що ж воно значить.

Первинно «-аріум» означало місце накопичення чогось, зокрема й сукупність, з часом другий відтінок відірвався від локалізації і почав жити власним семантичним життям. «Ворохтіти» ж, як пишуть старі книги, було типовою мольфарською практикою, тобто «гадати», «бурмотіти» з відтінком «накопичувати», «назбирувати». Інакше кажучи, нагромадження непростих слів, власне й через це так називали легендарного дезертира-мольфара, протоніма Ворохти. Коли ми це все виклали Юркові, то почули здивоване: «А не казав-єм?»

Отож, не забиратиму більше безцінної читацької уваги і переходжу до нашого ворохтаріуму.

Орест ДРУЛЬ

День перший

[10 серпня 2017]

— Почнім ab ovo. Як і коли, Юрку, з’явилося бажання писати?

А: — Якщо цей момент взагалі піддається зафіксуванню в пам’яті. От, наприклад, пригадую, що я ще не вмів писати писаними літерами, тобто ще не ходив до школи, але вже відтворював від руки якісь друковані тексти, які бачив у книжках. От приблизно в такому віці, десь, мабуть, у п’ятирічному або десь у цій віковій околиці. Пригадую ті зошити в клітинку і як я щось там заповнював друкованими літерами. Безумовно, за цим стояла потреба наслідування. Звичайно, час від часу це знаходило собі продовження вже і в школі — як бажання писати щось власне. Чи то під впливом чогось прочитаного, чи побаченого фільму, або якоїсь розповіді, почутої від старших. Тому що в мене дуже креативні в цьому сенсі були тато і бабця, типові такі оповідачі історій. Але це бажання відразу наштовхнулося на певну мою фізичну ваду. Мабуть, можна так сказати, що це фізична вада: я швидко втомлююся від писання рукою. Не люблю писати. Хоч як смішно це звучить…

— Винахід комп’ютера з клавіатурою виявився дуже на часі…

А: — Ну так, абсолютно, більше ніж. Але спершу була друкарська машинка. Без неї я ніколи не почав би писати прозу. Був би вічним поетом. Написати від руки більше ніж одну сторінку тексту для мене є нестерпною мукою. Тож, відповідно, коли в дитинстві брався записувати до якогось загального зошита свій «новий роман», то дуже швидко рука втомлювалась і я втрачав зацікавлення початим текстом. Я його кидав на другій-третій сторінці. Мені робилося від того всього нудно, хоч ніби вже й історію цікаву вигадав. Чому б не розповісти її всю, від початку й до кінця? Але записування — це був жах. Я для своїх фантазій знайшов тоді такий вихід, що в середовищі друзів-однокласників став таким собі постійним оповідачем. На перерві, особливо на великій перерві, мене оточували хлопці з мого класу, ставали отак-от колом, і я, що називається, імпровізував, переповідаючи їм якісь начебто фільми. Я сам тих фільмів не бачив. Та хтозна чи такі фільми взагалі бували на світі. Але хлопці мені вірили. Мабуть, я був переконливий… Як на них, звісно. Чи принаймні якось їх тими розповідями затягував, заморочував…

— Тепер би сказали: розповсюджував фейки?

А: — Ну так. Тобто не зовсім так, бо «фейк» у цьому контексті погане слово. От казка — це фейк?.. Але я й сам запалювався, входив у раж. Здається, спершу не мав чіткого плану, що саме