Читати книгу - "Спомини"

Ще промовистіший другий випадок, пов’язаний з публікацією автобіографічних записів угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті (1892–1975). Заарештований у 1948 р., архиєпископ зазнав під час слідства жахливих знущань та принижень і на суді в лютому 1949 р. змушений був визнати всі звинувачення та був засуджений комуністичним режимом до пожиттєвого ув’язнення за зраду і шпигунство. Папа Пій XII у своєму апостольському листі “Acerrimo moerore” від 12 лютого 1949 р. публічно засудив та екскомунікував усіх причетних до засуду Міндсенті. Примас Угорщини провів у тюрмі вісім років, був звільнений під час революції 1956 p., а після її придушення знайшов притулок в американському посольстві у Будапешті, де провів ще 15 років у фактичній ізоляції. Протягом цього періоду він написав спогади про те, що пережив під час ув’язнення. Коли ж у 1971 р. завдяки дипломатичним старанням папи Павла VI та американського президента Річарда Ніксона кардиналові Міндсенті вдалося виїхати з комуністичної Угорщини, він мав намір видати свої мемуари. Сам папа перечитав ці спогади, але застеріг кардинала від їх публікації, пропонуючи відкласти справу до кращих часів. Коли ж Міндсенті, всупереч волі Павла VI, все-таки постановив опублікувати свої спомини, папа позбавив його всіх титулів та оголосив престол примаса Угорщини вакантним. Фактично, витерпівши переслідування з боку комуністичної влади та багаторічне ув’язнення за вірність Католицькій Церкві, Естерґомський архиєпископ мав усі підстави почуватися зрадженим Ватиканом.

Обидва випадки — отця Брауна та кардинала Міндсенті — показують, з якими труднощами й упередженнями стикалися свідки та жертви репресій комуністичних режимів, коли вони хотіли донести до читачів на Заході правду про релігійну дійсність за “залізною завісою”, і з якою обережністю Ватикан ставився до видання спогадів такого роду. Йосиф Сліпий це, здається, добре розумів. Невтішна доля Йожефа Міндсенті (ровесника та побратима у терпіннях) була яскравим доказом небезпек, пов’язаних із писанням та оприлюдненням свідчень про релігійні переслідування за “залізною завісою”. Очевидно, що випадок із мемуарами угорського примаса став для Сліпого ще більшою засторогою та скріпив у переконанні, що його спогади до певного моменту (принаймні до його смерти) повинні залишатися в таємниці.

Десь у тому ж часі, а можливо, навіть і внаслідок подій, пов’язаних із виходом атобіографічної публікації Міндсенті та його вимушеною резиґнацією, предстоятель УГКЦ згадав про свої “Спомини”. Він поцікавився в секретаря, чи надійно вони зберігаються, і попросив показати йому машинопис. Отець Іван Хома свого часу так ретельно заховав його у канцелярії, що вже й сам не зміг знайти, бо минуло майже десять років. Вістка про загублений машинопис спричинила неабияку тривогу Йосифа Сліпого. Та оскільки рукопис спогадів зберігся, то секретарю довелося ще раз надрукувати текст на машинці і знову подати патріярхові на перевірку та виправлення, що він і зробив десь у 1975–1976 роках. Так з’явилася друга редакція “Споминів”. Згодом перша машинописна версія віднайшлася, і так з’явилося два варіянти тексту з дещо відмінними поправками патріярха. Пізніше Іван Хома спробував звести ці дві версії в одну, однак спогади й надалі потребували ретельнішого опрацювання.

У 1978 році питання подальшої долі “Споминів” розглядалося на засіданні крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії. Серед присутніх були владики Іван Прашко (1914–2001), Іван Хома (1923–2006) та Любомир Гузар (1933) (двох останніх патріярх Йосиф таємно висвятив у Римі на початку квітня 1977 p.), а також отці Іван Гриньох (1907–1994), Дмитро Блажейовський (1910–2011), Іван Музичка (1921) та Іван Дацько (1947). Крилос вирішив, що видання спогадів ще не на часі, хоч визнав доцільним опублікувати їх відразу після смерти патріярха. А для цього слід було завчасно підготувати текст до друку. Із цим нелегким завданням владика Іван Хома підходив до кількох осіб. Зокрема, він передав копії “Споминів” історикові Мирославу Лабуньці (1927–2003) з надією, що той візьметься за редагування цього тексту. Однак Лабунька якраз тоді завершував свою докторську працю у Колумбійському університеті й відклав це завдання на пізніше[7]. Із таким самим проханням Іван Хома звертався до ще одного близького співпрацівника патріярха Йосифа в Римі — о. Івана Музички. Перечитавши текст “Споминів”, отець Музичка був готовий взятися за цю справу, але під певними умовами. Оскільки записи містили чимало прогалин, а то й недомовок, він запропонував спершу послідовно, сторінка за сторінкою, уточнити їх із самим автором, а тоді вже братися до редагування. Однак патріярх Йосиф категорично відмовився від такого способу роботи над текстом, уважаючи, що він розповів усе, що вважав за потрібне.

Врешті, десь на початку 1980-х більшість членів крилосу зійшлися на думці, що з цим завданням найкраще впорається о. Іван Гриньох, і так справа підготовки “Споминів” до друку перейшла до нього. Однак на час смерти патріярха у 1984 р. о. Гриньох не встиг багато зробити з довіреним йому текстом, а через 10 років і сам відійшов у вічність (1994). Після цього владика Іван Хома змушений був сам узятися за редагування, але і йому ця праця давалася нелегко і просувалася досить повільно. Плодом його старань стала публікація початкового уривку “Споминів” про рідне село патріярха Заздрість[8]. Окрім того, Іван Хома на основі цих спогадів написав і видав друком кілька книжок про життя та діяльність Йосифа Сліпого італійською та українською мовами