Читати книгу - "Спомини"

двома важливими картами. На першій з них позначені основні напрями та пункти переміщення митрополита Йосифа Сліпого по території СРСР за 18 років його ув’язнення та заслання. Ця карта-схема, створена Іваном Хомою ще в 1990-х роках, містила деякі неточності та похибки, спричинені браком інформації та доступу до джерел. У цьому виданні її виправлено та вдосконалено відповідно до результатів нових досліджень. Іншим унікальним додатком ілюстративного матеріялу книжки є карта СРСР, яку митрополит Йосиф Сліпий вручив папі Іванові XXIII під час приватної авдієнції у Ватикані, що відбулася наступного дня після його прибуття до Риму, в неділю, 10 лютого 1963 р. На ній є позначені місця сталінських таборів, де перебували єпископи, священики, монахи, монахині та вірні Католицької Церкви в роках ув’язнення, каторги і заслання автора “Споминів”. Відомо, що святий папа Іван XXIII дуже докладно вивчав цю мапу і постійно тримав її на своєму робочому столі. Більшість фотографій, поміщених у виданні, походять з Історичного архіву УГКЦ в Римі та з архіву Інституту історії Церкви УКУ, які нам ласкаво були надані до диспозиції — за це висловлюємо особливу подяку.

Насамкінець хочу завершити цю передмову короткою молитвою до патріярха Йосифа: “Дякую Тобі, мій Святителю, Патріярше і великий Учителю, що дав мені змогу завершити це діло як вияв вдячности за все, що Ти пережив на славу Божу, Церкви і свого народу, та за все, що зробив у житті того, якого Ти любив, як дідусь свого внука”.

о. Іван Дацько

“Спомини” Йосифа Сліпого як пам’ятка “мовчазної Церкви”: автобіографія, свідчення віри, історичне джерело
Історія тексту “Споминів”[5]

9 лютого 1963 р. митрополит Йосиф Сліпий прибув до Риму після 18-річного ув’язнення і заслання. Радянська влада, відпускаючи цього в’язня сумління та ісповідника віри, сподівалася, що цей 70-літній чоловік із підірваним здоров’ям, фізично виснажений тюрмами, таборами та етапами, вже довго не проживе і невдовзі помре подалі від рідних країв, за межами СРСР. Однак сталося інакше. Господь подарував цьому страдникові ще ціле двадцятиліття як своєрідну компенсацію за оті “втрачені роки” в далекому Сибіру. Йосиф Сліпий не змарнував цього дару і використав його для активної та плідної діяльности в обороні своєї забороненої безбожним режимом Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Але й минулого періоду не можна було просто так викреслити з життя. Не можна було допустити, щоб цей досвід пастиря, який сповна розділив із своїми вірними чашу терпінь “мовчазної Церкви” (як її називали на Заході), канув у небуття. Тому дуже скоро після приїзду митрополита до Риму близькі соратники почали наполегливо заохочувати його до написання спогадів. Усі усвідомлювали, що пам’ять про роки переслідувань та досвід ісповідництва надзвичайно цінні й повинні бути зафіксовані. Розумів важливість своїх свідчень для історії також і сам митрополит.

Отож уже з липня 1963 р. він почав надиктовувати спогади про пережите своєму секретареві о. Іванові Хомі, а той записував їх у зошити. Переважно Йосиф Сліпий робив це на дозвіллі, коли був час і натхнення. А тому процес записування оповідей тривав більше року і завершився наприкінці серпня 1964 p., коли митрополит відпочивав у монастирі отців-пассіоністів у Неттуно. Згодом о. Хома надрукував цей текст на друкарській машинці і подав його авторові на перевірку та затвердження. Митрополит перечитав, зробив деякі поправки, уточнення і доповнення, підписав і віддав машинопис секретареві на зберігання. Однак він застеріг, щоб той текст залишався в таємниці і був недоступний для інших. Іван Хома мав пильно дбати про виконання цієї волі.

Йосиф Сліпий так сильно наголошував на секретності свого тексту з цілком зрозумілих причин. Це не була справа тільки його власної безпеки. Тут заходили також питання стосунків з іншими особами, про яких митрополит далеко не завжди говорив у найкращому насвітленні, даючи їм доволі критичну оцінку. Окрім того, у “Споминах” розкривалися складні суспільно-релігійні реалії СРСР, які поставали в їх дійсному і досить непривабливому вигляді. Була також іще одна немаловажна причина, яка спонукала тримати в таємниці не лише автобіографічні записи митрополита, а й навіть сам факт їхнього існування. Вона була пов’язана з ватиканською “східною політикою”, завдяки якій, фактично, і вдалося домогтися звільнення Йосифа Сліпого. На хвилі цих нових віянь, коли Апостольська Столиця розпочала діялог з Російською Православною Церквою (РПЦ) та радянським урядом, вкрай небажано було наголошувати на негативних сторонах радянської релігійної політики та рвати тонкі ниточки надії на покращення становища віруючих в СРСР. Тому мемуари такого ґатунку, які викривали релігійну нетерпимість комуністичної влади, зовсім не віталися. Щоб краще розуміти небезпеки, які тягнула за собою публікація подібних текстів, погляньмо на два інші приклади — тим більше, що обидвох цих авторів Йосиф Сліпий згадує також і в своїх “Споминах”.

Одним з них був католицький священик Леопольд Браун, член ордену асумпціоністів, який 12 років (1934–1945) служив капеланом американського дипломатичного корпусу в Москві. Після повернення до США він написав спогади про свою душпастирську діяльність в СРСР, в яких різко критикував радянську систему та змальовував жорстоку дійсність релігійних переслідувань. На вимогу настоятелів він двічі переписував текст книжки, щоб пом’якшити антикомуністичну риторику, однак навіть після переробки його мемуари видавалися рецензентам надто контроверсійними, а це, зважаючи на тодішню міжнародну ситуацію, робило автора вразливим на критику. Ті, хто вбачав у політиці Микити Хрущова спроби десталінізації та реформування комунізму, закидали о. Брауну надмірну суб’єктивність і непогамовану політичну заангажованість. Тож ці спогади були відкладені в шухляду, а сам автор так і не дочекався їх виходу в світ. З одного боку, подіяли завбачливі перестороги настоятелів про те, що публікація мемуарів може ускладнити діяльність ордену та поставити під загрозу місію асумпціоністів у Росії. З іншого боку, публікація такої книжки могла також погіршити загальне становище католиків у Східній Европі, і Ватикан не хотів дражнити СРСР такими радикальними оцінками його релігійної політики. А тому ватиканські куріяли (такі, як кардинали Доменіко Тардіні та Амлето Джованні Чіконьяні) теж уважали