Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

class="book">Боцман давно вже стояв біля брашпиля, чекаючи цієї миті. І тепер він, бачу, квапливо послаблює гальмо. Здригнулося судно, а з труби клюза, — іржа від змичок якір-ланцюга, немов з гарматного жерла, — заклубочившись над водою, поповзли жовто-сині змійки пороху і диму.

Якір ліг на дно.

Гранітний хвилелом з вежею маяка та невисокими деревцями, — що всупереч усьому таки виросли серед голого каміння, відгороджував зовнішній рейд, де ми зупинилися, від внутрішньої гавані, за якою виднілись білі дахи пакгаузів і здіймалися високо в небо багатоповерхові споруди. Це був Сінгапур, «бананово-лимонне» місто, відоме мені лише з книг, той загадковий порт, про який, — бачили його чи ні, — завжди люблять поговорити старі моряки.

Що ж ти нам принесеш: радість чи гіркоту, захоплення чи розчарування, Сінгапуре, Місто Лева, як тебе величають? Левів, правда, тут ніколи не було, і помилку в назві міста приписують якомусь принцу з імперії Сравіджая, що, висадившись на півдні Малакки і побачивши першу ж тварину, з переляку крикнув: «Сінга Пура».

Але як би там не було, особисто я зачарований легендами. Сінгапур мав на увазі й поет, написавши:

С деревьев стекают душистьге смоли, Узорные листья лепечут: «Скорей…» Здесь реют червонного золота пчелы, Здесь розы краснее, чем пурпур царей. И карлики с птицами спорят за гнезда, И нежен у девушек профиль лпца…

— Вахтовий, до прапора!

Це голос штурмана.

— Прапор Союзу Радянських Соціалістичних Республік і прапор республіки Сінгапур — підняти!

І ось стяги вгорі: сінгапурський на фок-щоглі, наш, багряний, в промінні вранішнього сонця, майорить на флагштоці.

Червоний стяг моєї землі полощеться на вітрі в чужому небі, над цими неозорими водами. Повз «Витязь» пропливають малайські човни, і люди підводяться, щоб подивитися на наш багряно-зоряний стяг.

Не знаю, комусь, може, здається це сентиментальним, але, далебі, у мене закалатало серце, коли я стояв на кормі під розкритим прапором моєї Батьківщини.

Згадалося, як під час війни наше село переходило з рук у руки, як уночі гітлерівці вигнали дітей і жінок в степ, на передову, і, прикриваючись нами, намагалися прорвати лінію фронту. Вибухи, стрілянина, стогін поранених; аби врятувати нас, з протилежної сторони раптом підвелися на повен зріст бійці, з криками «ура», минаючи нас, кинулися на смертельний бар’єр — ворожу, до зубів укріплену заставу-ловушку. І як упав боєць із знаменом у руці… як знамено те підхопив інший. Як потім, коли на сільському майдані у братській могилі ховали полеглих, багряніли, покроплені кров’ю, кулями прошиті знамена…

Згадав я все, спостерігаючи, як захоплено дивляться незнайомі мені люди, на наш прапор. І здалося, наче в що мить на чужині зі мною разом хлопці, що, відбивши атаку, полягли за наше село, і мій батько, якого куля скосила під Прагою, і колосисте поле — вся моя земля наче була зараз тут, а вогневий рубіж проходить крізь самісіньке серце…

І я, сповнений гордості за рідну землю, усміхнувся. Еге, подумалось, хоч і лоскочуть уяву романтичні побрехеньки, а проте гомін степів, живе життя владно стукає в серце: найсвятіше — рідна земля, хоч і не бананово-лимонна, а найдорожча за всі дивосвіти — наш вільний край.

Знизу заволали:

— Малай-базар!

Не встиг я глянути за борт, як на судно вже лізло з десяток всюдисущих торговців. За якусь мить малайці, скориставшись вірьовками з гаками, якими вони чіплялися за судновий планшир, — так корсари йшли на абордаж! — були вже на борту.

— Малай-базар! — горлали метушливі, верткі.

Кожен спішив захопити зручніше місце. Довге мотуззя, немов павутиння, вздовж і впоперек обснувало палубу. То гендляри, протягнувши вірьовки, «огороджували» захоплену територію… А скоро там височіли гори краму. Чого тільки не було — від нафталіну до мініатюрних радіоприймачів! Пропонують ажурні тканини, черевики з крокодилячої шкіри. Крик моди! Самі ж, сіромахи, одягнені у вилинялий ситець, взуті в подерті парусинові черевики. Та, щоб заробити на хліб насущний, доводиться торгувати.

Картина неначе вихоплена з казок «Тисячі і одної ночі». Ось вам і порядочок, товаришу боцман! І як він терпить отаке?..

. — Звичайно, це неподобство, — оглянувши завалену крамом палубу, зауважив той і тут же змилувався, — але куди їх дінеш — виганяти ж не будеш: хай торгують!

Неподалік «Витязя» зупинився танкер. Кілька малайських човників-джонок, схожих на фантастичних істот, — усі були розмальовані так, що передня частина перетворилася на хижо вишкірений рот, з банькувато витріщеними очима на бортах, — атакувало прибулого океанського велетня.

— Ваня-Маня! — сіпають за руку малайці. — Дайош! — І тягнуть до свого краму, примовляючи хтозна від кого почуту й заучену нісенітницю: — Кончай шалтай-болтай, дайош, Ваня-Маня!

Збиралися на берег, і я поспішив до човна, що чахкав унизу, під трапом.

Своєю підкресленою екзотичністю панорама міста, розгорнута обіруч, скидалася на барвисто розцяцьковану декорацію — закрадався сумнів щодо вірогідності побаченого, хоч усе перед очима було реальне: широчезне плесо голубої затоки, світло-синє небо, стрімкі білокам’яні будинки, над якими, немов парасольки, розпростерли тінисті віяла кокосові пальми. Кораблі й кораблики на приколі. Вежа маяка. Величезна споруда морського вокзалу.

Фасад Сінгапура, який мав вражати, таки вражав…

— Гарно? — запитав сусіда.

— Дуже! — захоплено вигукнув я.

— Поглянь праворуч, — сказав Касянович, який також плив на човні.

Ми наближалися до берега, і його неясні обриси — багатоповерхові споруди, оповиті серпанком далини, тепер проступали чіткіше: миготіли вивіски на фронтонах торгового дому, вгорі над різними іноземними фірмами «Зінгер», «Шелл», «Пентакс», «Соні» заклично палали неонові літери реклам, ніби промовляли: «Чужинцю! Це обличчя славетного Сінгапура — райського куточка, де панує щастя й злагода і де навіть натяку немає на лихо».

Я глянув праворуч і біля підніжжя модернових споруд побачив якийсь первісний кочовий стан — жахливий людський мурашник. Люди, не знайшовши,