Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

мабуть, притулку іна землі, жили на воді. В гирлі двох невеликих річок, що звуться Каланг і Геланг, схожих на жилаві робочі руки, благально простягнуті до затоки, щось ряботіло. То були хатинки з ветхими, вилинялими на сонці дахами, хатини-човни. Халупки щільно притиснулись одна до одної, ніби в єднанні шукали порятунку од нищівності моря, яке в годину люті все змітає на своєму шляху, — людське ненадійне пристановище, злигоднями згуртоване воєдино, якому ніде дітися від кам’яної навали міста, що громаддям нависло вгорі — гнітючого, немилосердного деспота, в першу-ліпшу мить ладного розчавити, проковтнути все: оці човни-халупи і людський клопітний мурашник на них.

В очах немов двоїлося. Роздвоювалось щойно побачене, бо місто й справді мало кілька облич, як многоликий Будда, у всемогутність якого вірять малайці.

Галас, крики.

Знову долинуло до слуху:

— Ваня-Маня, копчай шалтай-болтай! Дайош, Ваня-Маня.

Над велетенськими сковородами, густо розставленими на набережній, просто неба, — димок; із таких же великих казанів — пара. Щось вариться, смажиться і тут відразу продається.

Місто, як розпечена сковорода, пашіло в обличчя, булькало, немов казан.

Не встигли ми зіскочити з човна, як нас оточили малайці. Купи, та й годі, купи хоч що-небудь! В руки тицяють «цілющий» тібетський бальзам, східні прянощі, барвисті тканини, а. найбільше — англійського краму.

— Сінгапур, — знаюче мовив Касянович, — перевалочна база між Азією та Європою. Хоч він і став незалежною державою, а до кінця не позбувся опіки колишніх господарів. Усі оці компанії, — показав на споруди, що височіли перед очима, — банки, трести — в руках англійців і купки місцевих плутократів.

Касянович — жива енциклопедія, він об’їздив увесь світ і в Сінгапурі бував не раз.

— Моні! — озираючись, крадькома простягають худі висохлі руки малайці.

— Що вони хочуть? — не зрозумів я.

— Що? — перепитав Касянович. — Грошей, друже!

Базаром і простягнутою рукою жебрака починалося це місто. Наче в лабіринт, увійшли ми в торгові ряди, які водночас були й вулицями.

На запрошення доктора Карми група біологів, до якої включили й мене з Анукіним, збиралася відвідати ботанічний сад. Природознавці дуже хотіли, ознайомитися із «сьомим чудом світу», про яке вони стільки чували: нас же, матросів, цікавили джунглі: хоч одним оком глянути на них.

— Та спочатку оглянемо ще одне «чудо», — змовницьки мовив Карма, наказуючи шоферові звернути ліворуч.

Центр, видно, кінчався (багатоповерхові красені будинки височіли десь збоку) і починалась околиця. Власне, в цьому місті було кілька міст. Ось берег річки, всіяний скособоченими хатинами, із стовбцями ієрогліфів на стінах; півкроку не ступити — тісно! Зграйки дітлахів, самітні продавці біля прилавків; якісь майстерні, кузні, люди, схилені над верстатами.

Обабіч вулиці, яку минули, десятки домовин — квартал трунарів; поруч — квартал умільців, які роблять різні металеві та перламутрові дрібнички — браслети, намисто, обручки та інші жіночі прикраси. Потім запетляли вулички, тісні, звивисті, по яких ледь можна було проїхати, — продуктові ряди. На циновках купи їстівного коріння, в кошиках — риба, слизькі, пропахлі морем молюски. Кількаметрові, ще живі змії, звиваючись на гачках, гойдалися над головами. Сморід, бруд, специфічний, ні з чим не зрівняний нудотністю запах. Це «Чайна таун» — густонаселений район, де мешкають китайці. У Сінгапурі їх майже півтора мільйона — три чверті всього населення, і не було випадку, щоб людина не китайської національності оселилася в «Чайна таун». Ті, хто населяє Сінгапур, — малайці, таміли, індійці, китайці, — живуть окремими, за національною приналежністю відособленими колоніями, суворо дотримуючись традицій і звичаїв своїх предків.

Найкращі райони міста займають англійці.

— От і маєш, — хитнув головою Анукін, вислухавши нашого гіда. — В цьому розпрекрасному раю, що можна одному — іншому зась.

… Позаду лишилися заміські вілли тамтешніх вельмож, охайне передмістя, де на одному з магазинів прочитали: «Магазин індійський, хоч і говоримо по-російськи: просимо зайти, впевнитеся самі».

Ми гадали: це і є сюрприз, про який говорив Карма. Але машина мчала далі. Нарешті біля якоїсь брами зупинилися.

— Тигровий парк, — оголосив провідник, запрошуючи пройти вгору.

На схили пагорбів вели широкі сходи. Разом з нами туди прямувало з десяток темношкірих дітлахів… Раптом я, жахнувшись, зупинився: навпроти мене, виповзши з-поміж скель, звивалася велетенська змія — подібна до тої, яку щойно бачив у «Чайна таун». Змія от-от могла кинутись — і я мимоволі позадкував.

Карма засміявся:

— Не бійтесь — не вжалить! Вона скам’яніла.

Унікальне видовище: за мотивами східної міфології в Тигровому парку з глини й гіпсу зроблено сотні тварин, птахів. Мистецтвом тут і не пахло, але підробка майстерна: враження таке, ніби ти попав у казкове царство. Деякі «творіння» уособлюють жорстокість, страшно дивитись, як людину шматують, ріжуть, розчавлюють їй череп!

А от і пекельні сцени потойбічного світу: дракон поїдає красуню, упирі п’ють кров, грішники киплять у котлах з смолою.

— Кошмар цей не одну ніч переслідуватиме! — із огидою плюнув Анатолій Анукін.

— Не збагнеш, — обуривсь і я, — де кінчається міфологія і починається відкритий гангстеризм.

— Все воно споруджувалось для бізнесу, — переклав нам слова Карми біолог Федір Пастернак.

— Ну і як — великі прибутки?

Малаєць засміявся, а потім, спохмурнівши, мовив:

— За останній час злочинність серед підлітків зросла вдвічі. Цьому сприяє вся індустрія розваг, у тому числі й «чудо-парк»…

Досхочу набачившись міських «джунглів», ми поїхали дивитися джунглі справжні.

Не встигли опинитися в джунглях (ботанічний сад — ділянка незайманої гущавини,’ відгороджена від навколишніх лісів, що давно відчули на собі руку цивілізованого «господаря»), біологів ніби підмінили. Захоплені, збуджені. Кожне дерево, оглядаючи, коментують по-своєму. Тільки й чути: artocarpus intergrifolia… kigeliapinnata… ficus religiosa тощо.

Ми підійшли до гінкого, з широким, як у фікуса, листям, дерева, між гіллям якого висіли зеленаві плоди завбільшки з гарбуз.

— Це «хлібне дерево», — пояснив Касянович. — Коли оті «гарбузики» спекти, вони своїм смаком схожі на тільки-но зняті з черені коржі… А он, — Касянович показав ліворуч, де під листям звисали довжелезні стручки, — «ковбасне