Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Від бортів щоразу долинав плескіт, ніби там пручалася хвостата риба. То хлюпотіла вода — заколисливе, мрійливе диво, що в кожній краплині приховувала демона. Бо коли вона збурювалася, ті, нині сумирні, лагідні краплинки-карлики, розлютувавшись, перетворювалися на злих велетнів і, дружно схопившись за руки, заводили навколо корабля свій несамовитий танок. У штормовому морі їх причепливості важко уникнути, як кібчику нападу вертких, що ширяють у передосінньому небі, ластівок.

Глянувши на збурене море, я згадав, що синоптики казали: мовляв, чим далі від екватора, тим небезпечніший вітер, бо, взявши розгін на півдні, він мчить у вищих і високих широтах, нестримно розпростерши над океаном могутні крила. Так поводяться всі вітри, з яких вилуплюються тайфуни…

Ще кілька днів тому було тихо. Ніби підтверджуючи справедливість свого наймення, Тихий океан зустрів нас привітно. Відразу, як тільки дісталися до нього, «Витязь» ліг у дрейф, і дослідники заходилися, як кажуть, штурмувати глибини. Проте затрималися тут недовго: так само несподівано, як і зупинилися, залишили ті води. Протокою Вілінтанг, між Філіппінами, вийшли в Південно-Китайське море.

Отут і обрушився на нас вітер.

Підкрався він якось неждано, одного погідного дня, коли плавба була схожа на прогулянку під блакитним небом, а на морі — жодної зморшки. Та ось над водою залягла тиша, те підступне безгоміння, коли не знаєш, чим усе скінчиться бурею чи спокоєм. Таке іноді буває в степу, як баню небесну нагріє сонце і вона, вихлюпнувши на землю палахкотливе тепло, висне над нею важкими хмарами. Ані шелесне. Мовчать гаї, ячмені вусаті, пшениці, найменша билинка — в сторожкому чеканні. Донедавна ще гомінкий і співучий, світ ніби завмирав, втративши ознаки життя. Хіба що запах деревію та полину, цього приворотного зілля українських степів, нагадує про нього.

Я вийшов на палубу і неабияк здивувався. Навколо «Витязя» і ген скільки сягало око, роїлися чайки — недавно ще тиха, спокійна вода ряботіла гострими, поплямованими в сизе крильцями. Птахи? Та ні, то сплескували, кучерявилися хвилі. Вони виникали нізвідки, народжувалися самі по собі, щоб потім, запінившись, сягнути вище.

Не знаю, коли і як прокинувся вітер — годину тому вітру не було, не відчувалося його дотику, хоч судно й рухалося з десятивузловою швидкістю. І водоростями не пахло. Та ось непорушне повітря сколихнулося, тріснуло, мов хто зопалу наткнувся на невидиму скляну заваду. Зірвані з пінявих хвиль, кинуті рвучко й злостиво, вологі краплинки боляче сіконули обличчя, лишивши по собі пахощі йодистих водоростей, присмак гіркуватої солі… Брижі набігали звідусюди, навіжено кружляв вітер. Коли він налітав безладно, плавба обертається на муку, особливо для тих, хто знає, що таке морська хвороба. Кінець світу, та й годі — де вже там говорити про бортову чи кілеву хитавицю, що буває під час незначного шторму.

Ось ми й зустрілися з дітищем Нептуна — тайфуном. Прокинулись демони, донедавна принишклі, а тепер розбурхані вітром. Тайфун шаленів чотири доби, а здалося, минула вічність.

Чотири дні і чотири ночі боролися ми, щоб лишитися на плаву — не схибити, перемогти в цьому поєдинку.

Капітан ні на мить не залишав містка, але командував зараз не він — лоцман.

Розташувавши Сінгапур на перехресті морських доріг, природа ніби здогадалася, що порт стане воротами між Заходом і Сходом, і ключі від «брами», яка відмежовує ці два світи, вручила тутешнім мореплавцям.

Підступи до Сінгапуру небезпечні. І поки судно не ляже на генеральний курс, без провідника пливти рисковано.

До Малаккської протоки «Витязя» проводив лоцман — високий, худорлявий чоловік із подзьобаним віспою, наче сухий, надлущелий сонях, обличчям. Мову нашу він трохи знав, як знають її й деякі його колеги.

Прогуркотівши в принишклій тиші якорями, ми залишили порт. Вогнисто-оранжеве сонце вже торкнулося суходолу — кілька невеличких, порослих тропічною гущавиною острівців Сент-Джон з тюремною баштою на скелі.

— Око дракона! — відзначив штурман, мружачись від променів, що били йому в обличчя, і пошепки, щоб не почув лоцман, додав: — Англійці-дотепники навіть у лоції згадали, що для тих, хто відвідує їхню колишню колонію — Сінгапур, тюрма на Сент-Джоні — прекрасний орієнтир. Забули тільки написати: «Ласкаво просимо!»

Кілька годин ще такий блакитний небокрай: далекі — темно-зелені, зовсім близькі — світло-смарагдові джунглі захлюпнула сонячна повінь. Острови витикалися з води, як продовження самої безодні, — примарно, серед пустелі неба й моря; і безодня, здавалось, поглинула їх, коли востаннє над островами зблиснув сонячний окраєць.

Тоді довкола запанувала темрява, а небо всіялося густими зорями.

Лоцман залишив «Витязь» — вогник над його катером довго іскрився в пітьмі, а потім, перетворившись у ледь помітну цятку, згас.

Ми з Анукіним змінилися з вахти, допомогли хлопцям завалити трап, скойлали розкидані на палубах швартові кінці і розбрелися хто куди — відпочивати.

Хоч кожен із нас уже входив у звичний, розмірений ритм морського життя, порушений зустріччю з берегом, проте всі ще були в полоні землі: тільки й розмов, хто що побачив та яке-то воно дивне.

Я заліз у намет і, аби врятуватися від задухи, що не минала й уночі, зняв брезентовий дах, розкинувся горілиць — зорі іскрилися повновидо, близько, от-от торкнуться чола, — почав перебирати в пам’яті прожиті дні, власне, кілька днів, проведених на берегах Малакки… І вони в цій темряві, під чужим небом замиготіли переді мною, як обриси невидимих. земель на екрані суднового локатора, — вабливі і водночас такі суперечливі, несхожі на жоден раніше прожитий мною день. Чи й не дивина! Мене називали паном, і рікші — люди, запряжені у візки, — пропонували свої послуги — покататися. Голодні просили милостиню, а поруч, з розчинених вікон багатих вілл, линула музика. Світ кривди і зла, людського страждання й нерівності, світ, про який ми знали тільки з історії, раптом ніби воскрес із мертвих.

З містка пролунало:

— Віддати якір!