Читати книгу - "Троє в машині"

«Він або зовсім дурень, — вирішив Дьомін, — або хитра тварюка і щось замислив».

— Не дурій, Жарений, це гад, ти осліп, розкрий очі! — Вона вирішила, що Жарений не спроможний нічого придумати, оскільки все-таки дурень несусвітний. — Ти вирив і нічого не бачиш. Він упізнав мене, ти чуєш! — Вона кликала його на допомогу. — Нас заметуть зараз, він усе зробить. Інший би у рот води, набрав, довіз, а вже потім добіг би нуль два дзвонити. А цей! Одчайдушний, гад, зовсім не слабак, Жарений, вирішуй!

Вона боялась Дьоміна, боялась.

— Помовчи! — огризнувся Жарений. — Д-дурепа набита, нащо карти розкривати? Баба є баба. Вірно, мужик?

Дьомін не відповів. Гладенький сірий асфальт летів назустріч, рівне поле лежало обабіч, похмуро стриміли ферми високовольтної лінії, і вдалині неквапно котився полем самотній трактор.

— Зараз у гай звернемо, — продовжував Жарений улесливо, — посидимо на травичці, поговоримо.

— А як же літак? — спитав Дьомін. У роті знову пересохло. Слабка все-таки людина, потрібна звичка, аби собою управляти. В гаю вони його прикінчать. У кого, у кого, а в Жареного рука не здригнеться. А дівка відвернеться. На хвилинку.

— А що літак? — недбало відповів Жарений. — Не останній же. Один полетить, інший прилетить. І ніякої трагедії.

Дьомін дивився на дорогу, але помітив, як Жарений підморгнув їй.

— Взагалі-то правильно, — сказав Дьомін.

— Що правильно? — виявив інтерес Жарений.

— З приводу гаю. Раз на світі живем.

Жарений знову скосив очі назад, мовляв, тямить, та й знову заспівав «все пройдет, как с белых яблонь дым», але не від душі, а так, забурмотів, як баба над шитвом, вдаючи, що він не розуміє того, що Дьомін збагнув усе.

Вона мовчала. Про що вона думала? Прийняла гай? Вагалась? Боялась? Будувала свій план? Чи гадала, як далі поведе себе Дьомін? Адже сама визнала: «Одчайдушний, гад, не слабак». Жареного ввела в курс справи. Чи погодиться він звернути, «в гаю посидіти на травичці?»

Якби її не було, Дьомін розмовляв би з Жареним по-іншому. І діяв би інакше. Але вона була. І йому хотілось одного — триматись гідно. У будь-якій ситуації. Ніяка підла сила не зламає його, — так думав про себе Дьомін. Він не міг протистояти Жареному ні монтировкою, яка лежала під ногами, ні руками, що лежали на кермі і повинні були вести машину. Він хотів протистояти словом, тим людським, що відрізняло його від Жареного. Гідністю, мужністю. Тим, у що не вірив Жарений, але у що вірив і на що сподівався Дьомін. Гідність, мужність заради неї — жінки. В ім'я її ж спасіння. Віра проти безвір'я, врешті-решт.

Не знав Дьомін, як визначити свою поведінку, яким словом назвати своє уперте бажання. Можливо, любов до життя? А життя — це і є любов. У вищому розумінні. Вона й допомагає Дьоміну бути мужчиною. Він терпить, він не здається ще й ради самоутвердження. Кожен хоче поважати себе, і він теж. Щоб жити. А випадок, такий ось випадок, може розчавити всяку повагу до себе. І до всього роду людського.

— Думайте, Долгополов, думайте, — з притиском сказав Дьомін. — Треба поспішати. Жодна порядна людина не дасть вам вилетіти.

— Диви, Татко, з порядним їдемо! — ошкірився Жарений. У ньому теж заграла злість, а Дьоміну хотілось її розпалити гарячіше, щоб до гаю у того терпець урвався. Для цього він і назвав Жареного на прізвище, мовляв, таж, знаю, що втрачати тобі нічого.

— А полетите, то все одно сядете, — продовжував Дьомін. — І до трапа вам подадуть ракову шийку. І знову вам небо в клітинку, Георгію Долгополов. А ще правильніше, дев'ять грамів.

— Диви, Татко, метикує! — Жарений знову поторсав Дьоміна за плече. — Освічений, с-сука! — Різко ткнув Дьоміна у щелепу твердим, як поліно, кулаком. У Дьоміна клацнули зуби, машина хитнулась, наче удар дістався їй, гравій обочини загуркотів по днищу.

— Не чіпай його! — глухо сказала дівчина. — Хай веде.

Дьомін вирівняв кермо.

Вона злякалась можливої аварії. А Дьомін тільки зараз відчув, що дуло вже не давить у спину. Не помітив, коли вона його прибрала, напружений був: як, про що й до чого вести розмову. Але завважив, як вона злякалась, коли гравій затарабанив по днищу. А за обочиною зразу укіс, ще б трішечки, на долоню вправо — і вони могли б перекинутись. В'язниці вона не боїться, в'язниця десь колись: чи дощик, чи сніг, чи буде, чи ні. А загроза аварії — ось вона. Будь-якої миті. Дьомін уже не один, у нього машина за помічника.

Троє в машині. Три долі в машині часу…

Щелепа відходила після удару, кортіло потерти її, але — терпи, краще не зважати.

— Перед гаєм буде міст, — сказав Дьомін. — Над залізницею. Висота метрів дванадцять.

— Теревень, сука, теревень, небагато лишилось, — зреагував Жарений.

— На швидкості дев'яносто можна пробити бордюр і зробити ластівку.

— Це ти до чого? — поцікавився Жарений.

— А до того, що гаю мені чекати нічого.

— А, с-сука, знайшов кого лякати! Через міст я тебе за горло перевезу, ось так! — Він схопив Дьоміна за шию обома руками, той відчув і злість його звірячу, й силу, і знову машину повело вбік, затарабанив знизу гравій.

— Не чіпай його! — зойкнула вона.

— Покидька жаль? — пробурчав Жарений, охолонувши. Якби вона не закричала, він би захопився. — Жалій, жалій, він тобі на повну котушку вліпить.

У Дьоміна тремтіли руки, тягуча слина заважала дихати, він хапав повітря відкритим ротом. І звідки сила у цього покидька? Адже не працював усе життя, не займався спортом. Воістину «нечиста сила».

«Терпіння, терпіння! — втовкмачував собі Дьомін, долаючи лють. — До мосту дотягнути, до мосту!» Він уже, здавалося, був на грані, не став би роздумувати, кермо вправо — і через бордюр. Машина вщент, з пасажирів паштет, місиво.

— Мені вас не шкода, Жарений, ні на копійку! — промовив Дьомін. — Мені її шкода. — Він кивнув назад.