Читати книгу - "Троє в машині"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Упорядник Володимир КАШИН

Переклад здійснено за виданням: И. Щеголихин, «Пятый угол», Алма-Ата, издательство «Жазушы», 1974 г.

Дьомін їхав до Аксаю на дачу. Там на нього чекали батько й мати. Чекали ще вчора, в суботу, але Дьомін допізна порався біля машини — лаштував сальник до поршня головного циліндра зчеплення. Маленька деталь сальник — гумове кільце, менше за обручку, але прововтузився з ним години чотири. Маєш власну машину — вмій усе робити сам, не покладайся на доброго дядю. Та ще коли тобі не сімдесят років, а лише двадцять шість.

Прокопирсався він години до одинадцятої, позбивав суглоби на пальцях, але справу зробив і сьогодні спокійний: бачок зчеплення не тече.

Світило сонце, вранішньою свіжістю віяло у відчинене вікно, а попереду — безтурботний день, гарної Батько з матір'ю приділять йому увагу з півгодини, не більше. «А ти снідав? Ось тобі полуниці з сметаною…», а потім усі троє займуться своїми справами, тобто байдикуванням. Можна мовчати цілий день, але — разом мовчати, а не на відстані за двадцять кеме. Втім, полуничок сьогодні вже не буде, серпень, будуть яблука і, напевне, привозні кавуни в ларку.

Він їхав Ювілейним проспектом, сьогодні порожнім — неділя, немає ні вантажних машин, ні приватних, і тому легко вести, без перешкод і напруги, наче свій біг відчуваєш, стрімкий біг у сімдесят п'ять кінських сил.

За бензозаправкою, уже на околиці міста, Дьоміна зупинили двоє, хлопець і дівчина. Він міг би й не зупинятися, помахати рукою над кермом, мовляв, не можу, і поїхати далі. Він не любив підкидати. «Ось сюди. А тепер сюди», а потім: «Тримай» — і тичуть карбованця. Дьомін не ханжа, гроші і йому потрібні, тільки не за таку роботу. Хоч везти когось містом — теж праця. Правда, не на своєму горбі — машина тягне, але ж ти розпорошуєш увагу не тільки на дорогу, яка тобі, до речі, зовсім не потрібна, не ти її вибирав, а й на непроханих пасажирів, котрі командують, приміром, «а тепер праворуч», коли ти вже виїхав на перехрестя, цебто пізно попереджають і шарпають тебе за ті самі клітинки, які треба берегти. А наприкінці суперечка за «тримай кербеля». Залишають на сидінні і йдуть невдоволені, вважають, що власник не стільки дивак, скільки кривляка, корчить із себе хтозна-що. Згодом неодмінно щось скоїться: або він у канаву заїде при розвороті, або ж, здаючи назад, бампером у стовп упреться. Від невміння чи хвилювання — не зрозумієш. Одне слово, підкидав він на початку свого хвацького автолюбительства, у перші два-три місяці, а потім перестав. Хоч і незручно було обминати людей порожньою машиною.

Але сьогодні пригальмував — була причина. Настільки складна, що краще розповісти про неї згодом і поступово, зразу всього не скажеш.

Дівчина вийшла просто на проїжджу частину й почала махати рукою так швидко та відчайдушно, що видно було — поспішають, машина їм вкрай потрібна. Він їхав швидко, але впізнав дівчину ще швидше — тільки-но глянув. У голубому платті, світловолоса, в темних округлих окулярах і з сумкою через плече. Хлопець, скоріше чоловік років тридцяти, з бородою і в босоніжках, стояв на обочині. Він свиснув Дьоміну, як свистять таксистові.

Дьомін загальмував. Дівчина підбігла.

— Вибачте, ви не зможете нас виручити, підвезти до аеропорту?

— Мені не зовсім по дорозі, — повільно сказав Дьомін. Можливо, вона впізнає його, спохватиться й сама відмовиться. — Правду кажучи, зовсім не по дорозі.

— Я бачу, ви не таксі й не зобов'язані, але… Я вас дуже прошу, підвезіть!

— Та ми заплатимо, — сиплувато протяг бородань. — На літак запізнюємось. Червонець досить?

Ні, вона його не впізнала. Тим краще. Він відчинив їм задні дверцята. Бородань, однак, сам відчинив передні й сів поруч з Дьоміним.

— Ой, дякую, виручили ви нас, — промовила дівчина за спиною Дьоміна. Він мимохіть зиркнув у дзеркало — вона, звичайно ж, вона. Коли дівчина підбігала, він дивився на неї незворушно, жадібно, потім — її обличчя в дверцятах, зовсім близько. Відповідаючи їй і все ще не вірячи зустрічі, випадкові, Дьомін не витримав, відвернувся, глянув на шлях, наче роздумуючи: «Не зовсім по дорозі…» Хоча голос, тон наче не її, дещо принижений, як у тих, хто не звик просити, але доводиться.

Два роки минуло. Тоді їй було дев'ятнадцять. Дьомін відсунувся трохи ліворуч, щоб вона не бачила у дзеркалі його очей.

— Спасибі, дорогий товаришу, — висловив своє ставлення й бородань. — У відпустку летимо, трудову, заслужену. Море — шморе, пляж — міраж. Давай, дави на всі педалі.

— Як накажете, через місто чи Північним кільцем? — стримано спитав Дьомін.

— Північним давай, — відгукнувся бородань.

На перший погляд, його можна було прийняти за геолога, за польового трудягу — засмагле, червоне обличчя, міцні волохаті руки, строката сорочка, а до всього ще й борода, але — тільки на перший. І якби Дьомін не впізнав дівчину.

Швидко проїхали Ювілейний до останніх тополь, ось і кінець міста, перехрестя і знак — «круговий рух». Дьомін повернув праворуч на Північне коло.

— Як добре, що ви погодились, — сказала дівчина. — Велике вам спасибі.

— Не варто, — відповів Дьомін. «Зараз буде ще якесь прохання».

— Тільки нам ще в Супутник треба заїхати, — продовжувала вона, — речі взяти.

Дьомін кивнув.

— Чемодан, — сипло додав бородань. — Хвилинна справа.

«Одначе ж голосок у тебе, — відзначив Дьомін, — краще б уже мовчав». Сам же Дьомін мовчати не збирався.

«Сорок