Читати книгу - "Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес"

36. Окрім того, Суд не переконаний, що провадження про стягнення податкової пені за своїм характером не підпадає або ж не має підпадати під гарантії статті 6. Доводи на користь цього з посиланням на дисциплінарні покарання у в’язниці чи незначні порушення правил дорожнього руху так само мети не досягали... Анітрохи не сумніваючись у значенні податків для ефективного існування держави, Суд не певен, що ліквідація процесуальних гарантій при накладенні штрафних санкцій у цій сфері конче потрібна для підтримання ефективності фінансової системи і чи справді може вважатися сумісною з духом та призначенням Конвенції. Тому в цій справі Суд застосує означені вище критерії зі справи «Енґель».

37. Коли звернутися до першого критерію, то видається очевидним, що податкові пені в цій справі класифікували не як кримінальні, а як елемент податкового режиму. Однак це не є вирішальним.

38. Важливішим є другий критерій — характер правопорушення. Суд відзначає, що... можна сказати, що податкові пені були накладені на підставі загальних приписів закону, які застосовуються до платників податків у цілому. Його не переконали, ... що ПДВ застосовується лише до обмеженого кола зі спеціальним статусом: як і в згаданих раніше справах, заявника притягнуто як платника податків. Той факт, що він волів зареєструватися як платник ПДВ з метою ведення підприємницької діяльності, цієї позиції не послаблює. А ще, як визнає уряд, призначенням податкової пені було не отримання грошової компенсації збитків, а покарання з метою стримування від учинення нових правопорушень. Отож можна зробити висновок, що пеню накладали відповідно до норми, що мала стримувальне та каральне призначення. Судові досить і цього, щоб вважати встановленим кримінальний характер правопорушення. Незначність стягнення відрізняє цю справу від справи «Яношевич» ... щодо третього з енґелівських критеріїв, але не вилучає самий предмет зі сфери застосування статті 6. Отже, статтю 6 застосовують в її кримінальному змісті, попри незначний характер податкової пені.

«Сторбротен проти Норвегії» (Storbraten v Norway) (ріш.), 12277/04, 1 лютого 2007р.

... до заявника застосували два заходи в межах двох окремих, здійснених послідовно судових процесів.

По-перше, на підставі пунктів 1 і 2 частини 1 статті 142 Закону про банкрутство видано наказ про поразку заявника в правах терміном на 2 роки через його поведінку, пов’язану з банкрутством, зокрема з огляду на порушення при сплаті податків і ПДВ та порушення у бухгалтерському обліку, передбачені частиною 2 статті 286 та статтею 288 Карного кодексу. Потому його переслідували в судовому порядку за трьома пунктами обвинувачення, всі з яких були пов’язані з банкрутством, а саме: через недотримання вимог бухгалтерського обліку на порушення статті 286 Карного кодексу та відповідних норм Закону про бухгалтерський облік від 1977 року; неподання декларації про обіг підприємства як порушення частини 2 статті 72 Закону про податок на додану вартість (ПДВ) від 1969 року; та неподання податкових декларацій як порушення підпункту (1)D статті 12-1 Закону про оподаткування від 1980 року.

Безперечно, принаймні деякі з цих діянь давали підстави не тільки для поразки в правах, але й для кримінального переслідування. Зрештою заявника визнали винним за частиною обвинувачень щодо бухгалтерського обліку та засуджено до 15 діб позбавлення волі. Питання полягає в тому, чи можна сказати, що під час наступного провадження заявник «перебував під судом і дістав покарання в порядку кримінального судочинства ... за вчинення правопорушення, за яке він був остаточно ... засуджений згідно з нормами закону та кримінального процесу держави».

Суд із самого початку звертає увагу на те, що наказ про поразку в правах видано в кінці виконуваної згідно з Законом про банкрутство процедури, що мала переважно цивільно-правові ознаки і не розглядалася як «карний процес» держави-відповідача].

... як свідчить послідовність подій у справі заявника, видання наказу про поразку в правах на початковій стадії слугувало б доповненням до кримінального переслідування й засудження на наступній стадії з можливістю подальшого позбавлення правопорушника прав за статтею 29 Карного кодексу, а не просто продовження терміну наказу про поразку в правах. Хоча наказ про поразку в правах у разі виправдального рішення чи припинення кримінального провадження скасували б, відкриття такого провадження прямим та обов’язковим наслідком поразки в правах зовсім не було. І сама така поразка в правах не розглядалася б як складник санкцій, передбачених у норвезькому праві щодо правопорушень, за скоєння яких заявника судово переслідували в межах кримінальної справи...

Що ж до характеру та ступеня суворості заходу, то слід зауважити, що наказ про поразку в правах мав за наслідок заборону впродовж 2 років засновувати нове товариство з обмеженою відповідальністю чи керувати ним, а не загальну заборону брати участь у підприємницькій діяльності. На думку Суду, з огляду на такий характер санкції, справа до «кримінальної» сфери не належала. Хоча наказ про поразку в правах, який підлягав внесенню до спеціального державного реєстру таких заходів, і міг мати значний вплив на репутацію особи та її спроможність займатися професійною діяльністю ..., Суд не вбачає в тому, що загрожувало заявникові, чогось настільки істотного, що давало б підстави класифікувати його як «кримінальне». Той факт, що частина 4 статті 142 передбачала й суворіші санкції, які поширювалися на наявні посади та почесні посади в інших компаніях, цього не міняє.

З урахуванням цих обставин, Суд робить такий самий висновок, як і Верховний суд Норвегії, а саме, що видача наказу про поразку в правах не становить «кримінального» питання відповідно до статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

На додаток можна сказати, що два ті заходи не тільки мали різне призначення — запобігання та стримування шляхом залякування в першому випадку, а в другому ще й покарання, але й відрізнялися суттєвими елементами... Наприклад, для застосування підпункту 1 частини 1 статті 142 Закону про банкрутство в межах першого процесу наявність суб’єктивної вини передумовою не була, тимчасом як вона була умовою встановлення кримінальної відповідальності в межах другого випадку; тоді як вмотивованість санкції в зв’язку з першим випадком умовою була, а в зв’язку з другим — ні.

У світлі викладеного вище Суд доходить висновку, що розпочате стосовно до заявника кримінальне переслідування, яке потім завершилося винесенням високим судом обвинувального вироку від 11 вересня 2002 року й призначенням покарання за злочинне порушення порядку бухгалтерського