Читати книгу - "Маленький Бізон"

Ці слова вплинули на молодих воїнів. Вони припинили танець і наказали своїм жінкам приготувати добру вечерю, щоб почастувати гостей як слід.

Так нова течія дружби ламала давні забобони і звільняла племена від варварських звичок минулого. Індійців з'єднувала спільна турбота про близьке майбутнє, — цю турботу викликав натиск білих людей, їхній наступ на мисливські угіддя в преріях. Повертаючись до наших друзів крі, треба визнати, що це були мужні люди. Багато з них живе й досі в долині ріки К'Апель в Канадській провінції Саскачеван.

Я дивився на це все і хоч небагато розумів з того, що діялось навколо — згодом з розмов з дорослими дізнався про події минулого. Під час літніх мандрівок нас, дітей, найбільше цікавили власні розваги, а тут, у таборі, був для нас справжній рай.

Індійці в преріях, крім дуже небагатьох, не вміли ще читати й писати, отож усні розповіді старих людей набирали особливого значення, бо заступали нам книжки. Найчастіше це були розповіді про великих героїв і незвичайні пригоди. Ми слухали їх біля вогнищ, затамувавши подих, а потім у грищах намагалися відтворити великі подвиги предків. Так само, як хлопці в Європі, ми гралися в «індійців», тільки прерії були справжні й учасники забав теж були справжніми індійцями…

Такі гри ми, звісно, могли влаштовувати тільки тоді, коли наш табір зупинявся на довгий час. Найчастіше це були «битви», які ми провадили, наслідуючи дорослих, і завжди закінчували їх танком перемоги. Кожен хлопець проходив щось на зразок військової школи і брав участь у різних спортивних грищах, отаких як змагання кінські й піші, стрільба з лука, кидання списів, купання взимку в річці. Всі наші забави супроводив дух суперництва; вони мали на меті гартування тіла і характеру. Тяжко собі уявити неймовірну фізичну вправність ну хоча б п'ятирічного індійського малюка.

Пригадую собі моє перше зимове купання в річці. Це було вдосвіта, морозного дня. Я ще спав, коли мій брат витяг мене з постелі і силоміць потяг до річки, над якою ми стояли табором. Даремно я намагався видертися з його рук, розпачливо крутився й шарпався. Ударом ноги Міцний Голос пробив тонку кригу на річці і вкинув мене в ополонку. Я думав, що вмру. Купання тривало лише кілька секунд; потім ми бігцем повернулися в намет. Я навіть не застудився.

Міцний Голос був старший від мене на шість років, і ми з ним щиро дружили, так само як з двоюрідним братом Кошлатим Орлятком. Але цього ранку я на нього так розлютився, що й сказати не можна. Чимдуж кинувся до батька із скаргою.

— Бізончику! — засміявся батько. — А це ж я наказав йому кинути тебе у воду. А знаєш, навіщо?

— Знаю! Бо я вчора не слухався…

— Що було вчора, сьогодні нас не обходить. Важливіший завтрашній день. Ти повинен вирости й стати дужим воїном. Купання — не покарання. Відтепер ти будеш кожного дня вдосвіта купатися в ополонці.

— Добре, батьку. Але цей Міцний Голос…

— Ну що, Міцний Голос?

Я заповзявся і ніяк не міг забути образу, яку мені завдав брат. Батько порадив мені втнути йому таку саму штуку: вранці встати раніше, ніж Міцний Голос, і натерти його уламками криги з ріки. Я так і зробив. Наступного дня сам побіг до ополонки і, скупавшись, повернувся з великим уламком крижини і поклав її братові на голі груди. Він схопився, мов опечений, і в першу хвилину хотів мене побити, але потім засміявся так само, як і всі інші в наметі. Купання в ополонці стало звичаєм для мене і для мого собаки Пононки. Мій вірний чотириногий друг ніде не залишав мене і ліз зі мною навіть у крижану воду.

В таборі жило кілька племен. Це сприяло спортивному гартуванню молоді. Ми могли тут змагатися з дітьми інших племен — це ще дужче розпалювало дух суперництва і водночас навчало нас дисциплінованості й доброму поводженню. Найменше грубіянство карали зараз же. З дітьми інших племен нас часто єднала дружба, щира й вірна, яку ми згодом підтримували довгими роками, а часом і до кінця життя.

У ці щасливі місяці радість не залишала мене, і для цілковитого щастя бракувало тільки Кошлатого Орлятка. Час від часу мені стискалося серце від згадки про двоюрідного брата, який пішов від нас із своїм батьком Гучним Громом. Кошлате Орлятко, повторюю, був моїм найкращим другом і товаришем усіх моїх забав. У нього, правда, були короткі ноги, і в піших змаганнях я завжди його долав, зате на коні він був перший, а в стрільбі з лука — непереможний. Ми були ровесники і завжди трималися разом в усіх пригодах, і тепер я був без нього наче без руки, наче без душі. Як умів пустувати Орлятко, як весело вмів сміятися!

У своєму смуткові я признався брату Міцному Голосу, але він не міг мені допомогти. Звертався я й до батька, який завжди ладен був прийти мені на поміч.

— Батьку, — питав я, — коли повернеться Кошлате Орлятко?

— Не знаю, Бізончику, — відповідав батько, який розумів мою тугу.

— Їдьмо до нього, — прохав я нетерпляче.

Батько лагідно всміхався і, кладучи руку на мою чуприну, казав:

— Ми не можемо залишати наше плем'я, дорогий синочку, та я й не знаю, де зараз Кошлате Орлятко.

— Він із дядьком Гучним Громом.

— Він із дядьком Гучним Громом, але ж де зараз Гучний Грім?

Батько цього не знав,