Читати книгу - "Вишневий сад"

Аня (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядю, який розумний! (Обіймав дядю). Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!

Входить Ф і р с.

Фірс (з докором). Леоніде Андрійовичу, бога ви не боїтесь! Коли ж спати?

Гаєв. Зараз, зараз. Ти йди собі, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь. Ну, дітки, спатоньки... Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю). Я людина вісімдесятих років... Не хвалять цей час, але все ж, можу сказати, за переконання мені перепадало немало в житті. Недарма ж мене й мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якої...

Аня. Ти знову, дядю!

Варя. Ви, дядечку, мовчіть.

Фірс (сердито). Леоніде Андрійовичу!

Гаєв. Іду, іду... Лягайте! Від двох бортів у середину! Кладу чистого... (Виходить, за ним дріботить Фірс).

А н я. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусі, але все ж я спокійна. Спасибі дяді. (Сідав).

Варя. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, як тобі відомо, живуть тільки старі слуги: Юхимко, Палазя, Євстигній, ну, й Карпо. Стали вони пускати до себе на ночівлю якихось пройдисвітів — я змовчала. Та тільки, чую, розпустили чутку, ніби я наказала годувати їх самим тільки горохом. Через скупість, мовляв... І це все Євстигній... Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то почекай же. Кличу я Євстигнія...

(Позіхав). Приходить.... Як же ти, кажу, Євстигнію... ду* рень ти такий... (Поглянувши на Аню). Анечкої

Пауза.

Заснула... (Бере Аню під руку). Ходімо в постільку... Ходім... (Веде її). Серденько моє заснуло! Ходім... (Ідуть).

Далеко за садом пастух граб на сопілці. Трофимов іде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.

Варя. Тсс... Вона спить... спить... Ходім, рідненька.

Аня (тихо, напівсонна)'. Я так стомилася... все дзвіночки... Дядя... любий, і мама, і дядя...

Варя. Ходім, рідненька, ходім... (Виходять в Анину кімнату).

Трофимов (зворушено). Сонечко моє! Весна моя!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Поле. Стара, похилена, давно занехаяна капличка, біля неї криниця, великі камені, що колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лавка. Видно дорогу до садиби Гаева. Осторонь, підносячись, мріють тополі: там починається вишневий сад. Вдалині ряд телеграфних стовпів, і на обрії ледь позначається велике місто, яке видно тільки в дуже гарну, ясну погоду. Незабаром зайде сонце. Шарлотта, Яша і Дуняша сидять на лавці; Є п і х о д о в стоїть біля них і грає на гітарі: всі сидять замислившись. Шарлотта в старому кашкеті; вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.

Шарлотта (в роздумі). У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і мати їздили по ярмарках і давали вистави, дуже гарні, А я стрибала заИо-тогІаІе і різні штучки. І коли папаша і мамаша померли, мене взяла до себе одна німецька пані й стала мене вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я,— не знаю... Хто мої батьки, може, вони не вінчані... не знаю. (Виймав з кишені огірок і їсть). Нічого не знаю.

Пауза.

Так хочеться поговорити, і нема з ким... Нікого в мене немає.

Єпіходов (грае, на гітарі і співає). "Що мені світ галасливий, що вороги навісні...." Як приємно грати на мандоліні!

Дуняша. Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в дзеркальце й пудриться).

Єпіходов. Для божевільного, котрий закоханий, це мандоліна... (Наспівує). "Хай лиш кохання щасливе серце зігріє мені..."

Яша підспівує.

Шарлотта. Жахливо співають ці люди... Фу! Як шакали.

Дуняша (до Яші). Все ж таки яке щастя побувати за кордоном.

Яша. Так, звичайно. Не можу з вами не погодитись. (Позіхає, потім запалює сигару).

Єпіходов. Зрозуміла справа. За кордоном все давно вже в повній комплекції.

Яша. Звичайно.

Єпіходов. Я людина розвинена, читаю різні чудові книги, але ніяк не можу зрозуміти напряму, чого мені саме хочеться, чи жити мені, чи застрелитись, власне кажучи, а проте, я завжди ношу при собі револьвер. Ось він... (Показує револьвер).

Шарлотта. Скінчила. Тепер піду. (Надівав рушницю). Ти, Єпіходов, дуже розумний чоловік і дуже страшний. Тебе мусять шалено кохати жінки. Брр! (Іде). Ці розумники всі такі дурні, нема з ким мені поговорити... Все сама, сама, нікого в мене нема і... і хто я, нащо я, невідомо... (Виходить, не поспішаючи).

Єпіходов. Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитись про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеликого корабля. Коли, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюсь, приміром сказати, дивлюсь, а в мене на грудях страшної величини павук... От такий.