Читати книгу - "Риб’ячі діти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дядька Петра Оля побоюється за широку нещиру посмішку і дивні несмішні жарти. Коли він приходить – високий, огрядний, без жодної волосинки на голові, часто неголений, від чого видається таким собі темним вуйком із далекого лісу, різкими нервовими жестами розсікає повітря навколо себе, наче хоче розігнати і знищити свій дивний неприємний запах – і посміхається-посміхається-посміхається, намагаючись дістати-спіймати-вичавити з неї усмішку у відповідь, вона завжди ховається. Оля не хоче віддавати свою усмішку, навіть на секундочку, ні! Їй страшно, що хрещений її більше ніколи не поверне, і лише шоколадка, роздираючи її страхом і бажанням солодкого на шматки, виманює зазвичай її з укриття своєї кімнати до теплої кухні, де вона на дивані й позбувається усмішки взамін на свободу. Дядько Петро приходить зазвичай увечері і залишається в кухні з мамою пити чай, довго; а вони з братиком йдуть в ліжко спати: «Чао-чао, мої маленькі!» – ласкаво, що з нею не часто трапляється, каже мама, надсилаючи повітряний поцілунок. Наступного дня мама завжди добра і весела, і не гарчить, коли, збираючись до дитячого садочка, молодший братик Ваня застигає, наче вкопаний, біля акваріуму. Він дуже полюбляє говорити до риб і завжди, коли йде, каже: «Беба, пока!», – і дружньо махає рукою всім рибам без виключення, навіть пласкій чорній потворі, але ті ніколи не відповідають.
Оля якось поцікавилась у мами, чому риби такі неввічливі.
– Бо риби не вміють розмовляти, – сказала мама.
– А чому не вміють? Мама з татом не навчили?
– Ні, не навчили.
– А чому?
– Бо самі не вміли розмовляти.
– Їх також тато з мамою не навчили?
– Еге ж, – ставлячи пательню на вогонь і наливаючи олію.
– А риб’ячі бабусі з дідусями вміли розмовляти?
– Ні, не вміли.
– Так, значить, ніхто з риб ніколи не вмів розмовляти?! – дивується Оля.
– Виходить, що так, – олія шкварчить на вогні, гарячі краплі стріляють по кухні.
– Але чому? Всі ж кругом розмовляють: і собачки, і котики, навіть комахи, і ті пищать!
– Я не знаю, – мама Свєта розводить руками і дає універсальну вказівку: – Піди краще іграшки позбирай!
– А-а, зрозуміло! Їм, напевно, страшно, що люди дізнаються якісь їхні секрети і заподіють шкоду! – робить дівчинка несподіваний висновок.
– Авжеж, саме так – риби бояться, щоб ніхто не дізнався їхніх секретів! Бо як тільки риба починає говорити, її ловлять і смажать! – мама намагається одним реченням завершити безглузду, на її погляд, розмову, і кришить на пательню картоплю.
– Мамо, а люди, коли мовчать і нічого не кажуть, вони також бояться розповідати свої секрети? Їх за це спіймають і посмажать?
– Саме так, доню, люди – вони як риби. Ну, майже… Життя колись давно-давно народилося у воді, – мама із подивом раптом напрочуд ясно згадала шкільний курс біології чи то географії, – в океані, а потім уже риби вилізли на берег і стали людьми.
– Перетворилися на людей?! Як у казці?
– Як у казці. Спочатку на мавп, а потім на людей, – картопля накривається кришкою.
Мама й сама дивується такому логічному висновку про походження людства: «Треба запитати в Петра, чи правильно я все сказала: риби – на мавп; мавпи – на людей?»
А дівчинка подумала, що її молодший братик, коли ховається від великої чорної потвори, що виникає з-за акваріумного каменя, плавно поводячи величезними плавниками, напевне стовідсотково – риб’яча дитина. Як і вона сама, коли приходить хрещений і мама змушує її читати вірші на кухонному дивані, а вона від страху не може сказати ані слова. І це значить лише одне: їхній татко, якого вони так люблять, – величезний риб!
Білка, як Оля назвала цуценя, прожила, попри всі погрози на виселення, в квартирі до самої весни – дійсно, не така вже й зла мама Свєта. Але як тільки сонечко почало пригрівати, собача винесли у двір, де дітвора за якихось дві години змайструвала із дощок халабуду, а пенсіонери з навколишніх лавочок принесли перший обід. Все, що залишилось від Білки особисто для Олі – радість, з якою собака зустрічала колишню господарку, Білці на пам’ять залишився тонкий рудий нашийник.
Згодом Білка стала улюбленицею багатьох мешканців будинку. Собака швидко росла, перетворюючись на красиву, граціозну, довголапу і довгоморду суку з благородним екстер’єром, розумну і зрозумілу для навколишніх, що для виживання в таких умовах вкрай важливо; з таким напрочуд добрим та грайливим норовом, що інколи навіть здавалося, що вона вміє посміхатися. Хвіст Білка мала невеличкий, зате пружний, і так навчилася ним бавитися і смішити людей, що інколи в дворі відбувався справжній атракціон, на який вечорами сходилося подивитись чимало людей. Публічні виступи Білці вдавалися чудово, вона взагалі любила, як будь-яка дитина, бавитись, але найкращі вистави виходили, коли до неї приєднувався Боні – ще одне цуценятко, матері якого (і ще трьох таких же схожих на нього, рудих і волохатих, цуценят) сердобольні мешканці також надали притулок у дворі. Боні був кумедним песиком на коротких лапках із пласкою мордою, тобто повною протилежністю Білки. Вайлуватий, але напрочуд рухливий, з густою шерстю, приємною на дотик, особливо коли Боні ніжився на сонці, – м’який, теплий, його так любила гладити малеча! Удвох вони влаштовували справжній цирк, ганяючись одне за одним, імітуючи сварки, кусання, боротьбу, стрибали через лавки; насправді, так вони гралися поміж собою, а люди думали, що собачки бавляться спеціально заради них, але це не заважало отримувати обом сторонам безпосереднє задоволення.
Звісно, далеко не всі мешканці будинку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.